Поштамт - Чарльз Буковський
Щойно прийшов, а вже:
— ГЕЙ, ГЕНКУ! СТАРЕНЬКИЙ, ЗНАВ БИ ТИ, ЯК KPУTO МЕНІ СЬОГОДНІ ВІДСМОКТАЛИ!
Він не говорив — кричав. І кричав він усю ніч.
— ІСУСЕ ХРИСТЕ, ВОНА МЕНЕ МАЙЖЕ ПРОКОВТНУЛА! І ЮНА ТАКА! АЛЕ СПРАВЖНЯ ПРОФІ!
Я запалив цигарку. Тоді був змушений вислухати, як він із нею познайомився, з усіма подробицями.
— МАВСЯ Я ВИЙТИ ЗА КУСНЕМ ХЛІБА, УЯВЛЯЄШ?
І так до найостаннішої дрібнички — що вона сказала, що він відповів, що вони робили, все таке.
У той час вийшов закон, згідно з яким поштамт мусив платити тимчасовцям за понаднормові півтори ставки. Тому додаткову роботу переклали на штатних.
За вісім чи десять хвилин до завершення моєї зміни, о 02:48, вмикався інтерком:
— Прошу вашої уваги! Усі штатні службовці, які розпочали зміну о 18:18, мають понаднормово лишитися на одну годину!
Янко всміхався, нахилявся й виливав у мене ще своєї отрути. А за вісім хвилин до завершення моєї дев’ятої робочої години інтерком вмикався знову:
— Прошу вашої уваги! Усі штатні службовці, які розпочали о 18:18, мають понаднормово лишитися на дві години!
За вісім хвилин до завершення моєї десятої робочої години інтерком вмикався і це раз:
— Прошу вашої уваги! Усі штатні службовці, які розпочали о 18:18, мають понаднормово лишитися на три години!
А тим часом Янко безупинно верз:
— СИДЖУ Я В ЦІЙ АПТЕЦІ, РОЗУМІЄШ. ЗАХОДЯТЬ ДВІ КРУТІ ДУПИ Й СІДАЮТЬ ОБАБІЧ МЕНЕ….
Хлоп мене вбивав, проте способу змінити ситуацію я не бачив. Пригадав усі свої колишні роботи. На кожній із них до мене чіплявся який-небудь псих. Я їм подобався.
Потім Янко всучив мені свій роман. Друкувати він не вмів, тому винайняв машиністку. Рукопис було переплетено в ошатну чорну шкіряну палітурку. Назва була доволі романтичною.
— СКАЖЕШ ПОТІМ, ЩО ПРО ЦЕ ДУМАЄШ, — крикнув він.
— Авжеж, — відповів я.
20
Приніс я його додому, розкоркував пиво, заліз до ліжка і почав.
Починалося незле. Там ішлося про те, як Янко жив у кімнатках і голодував під час пошуків роботи. З кадровими агенціями в нього не складалося. А ще був бахур, якого він зустрів у барі, той видавався напрочуд освіченим, проте цей друг постійно позичав гроші і ніколи не повертав.
Чесне письмо.
Може, я й недооцінив цю людину, подумалося.
Читаючи, я покладав на нього надії. Аж тут роман розвалився. З якоїсь причини, щойно він взявся писати про поштамт, як твір утратив реалістичність.
Роман ставав дедалі гіршим і гіршим. Завершувався він відвідинами героєм опери. Був антракт. Він вийшов із зали, подалі від грубого й дурного натовпу. Гаразд, тут я був із ним. Коли він огинав колону у фойє, усе й трапилося. Дуже швидко трапилося. Він зітнувся з окультуреною, витонченою красивенькою фіфою. Ледь не збив її з ніг.
Діалог вийшов приблизно такий:
— О, мені так шкода!
— Нічого, усе гаразд…
— Я не хотів… Ви розумієте… Мені шкода!
— Запевняю вас, усе гаразд…
— Я не хотів… Ви розумієте… Я не мав наміру….
— Усе в нормі. Нічого не сталося…
Діалог про зіткнення тривав півтори
сторінки.
Бідака був справжнім психом.
Вийшло так, що, хоч ця дамочка й тинялася одна між колон, насправді була заміжня за лікарем, але той оперу не сприймав, чи щось таке, і навіть не розумівся на найпростіших речах, таких як «Болеро» Равеля. Чи навіть «Танок із трикутними капелюхами» де Фалли. Тут я був із лікарем.
Від зіткнення цих двох щиро чуттєвих душ щось виникло. Вони зустрічалися на концертах і хутенько кохалися опісля (це радше малося на увазі, ніж було заявлено, адже обоє були надто делікатні, щоби просто файдолитися).
Зрештою роман завершився. Бідна вродлива істота кохала і свого чоловіка, і героя, тобто Янко. Не знаючи, що робити, вона, звісно, наклала на себе руки. В останній сцені полишені чоловік і Янко стояли кожен у своїй ванній.
Хлопу я сказав:
— Починається добре. Але тобі слід прибрати діалог про зіткнення біля колони. Він ніякий.
— НІ! — сказав він. — УСЕ ЛИШИТЬСЯ НА МІСЦІ!
Минали місяці, а роман усе повертався до мене.
— ІСУСЕ ХРИСТЕ! — кричав він. — Я НАВІТЬ НЕ МОЖУ З’ЇЗДИТИ ДО НЬЮ-ЙОРКА І ПОРУЧКАТИСЯ З ВИДАВЦЯМИ!
— Слухай, хлопче, чом би тобі не кинути цю роботу? Йди собі до кімнатки й пиши. Твори.
— ЦЕ ТАКИЙ, ЯК ТИ, МОЖЕ СОБІ ЦЕ ДОЗВОЛИТИ, — відповів він, — БО ТИ СХОЖИЙ НА ПИЯКА. ТЕБЕ НАЙМАТИМУТЬ, БО РОЗУМІТИМУТЬ, ЩО БІЛЬШЕ НІДЕ ТИ РОБОТИ НЕ ЗНАЙДЕШ, ТОЖ ТИ ЛИШИШСЯ. А Я ЩО? ВОНИ ГЛЯНУТЬ НА МЕНЕ, ПОБАЧАТЬ, ЯКИЙ Я ІНТЕЛІГЕНТНИЙ, І ПОДУМАЮТЬ: ТАКИЙ РОЗУМНИК, ЯК ВІН, У НАС НАДОВГО НЕ ЗАТРИМАЄТЬСЯ, ТОЖ НЕМА СЕНСУ БРАТИ ЙОГО НА РОБОТУ.
— Кажу тобі, йди до кімнатки й пиши.
— АЛЕ МЕНІ ПОТРІБНА ПЕВНІСТЬ.
— Добре, що дехто інший про це не думав. Добре, що про це не думав Ван Гог.
— ВАН ГОГУ БРАТ БЕЗКОШТОВНО ДАВАВ ФАРБИ! — заперечив мені цей хлоп.
IV
1
Потім я розробив нову систему гри на перегонах. Піднімав по три тисячі баксів за півтора місяця, а на перегони приїздив двічі або тричі на тиждень. Почав мріяти. Уже бачив будиночок біля моря. Себе — добре вдягненого, спокійного, який прокидається зранку, сідає до імпортної машини і без поспіху їде на перегони. Бачив неквапні обіди з біфштексами, що починалися й завершувалися якісними охолодженими напоями в кольорових склянках. Вагомі чайові. Сигару. І жінки — як і яких забажаєш. Ніц складного в тому, щоби поринути в такі думки, коли тобі простягають немалі чеки з віконечка каси. Коли за один заїзд на шість фарлонґів, тобто за хвилину і дев’ять секунд, ти отримуєш свою платню за місяць.
Тож я стояв у кабінеті маршрутного розпорядника. Той сидів за столом. У зубах я тримав сигару, а дихання відгонило віскі. Почувався грошовито. І грошовито виглядав.
— Містере Вінтерс, — сказав я, — поштамт добре до мене ставився. Проте маю деякі ділові справи, про які мушу подбати. Якщо ви не надасте мені відпустку, я муситиму звільнитися.
— Хіба я вже не давав тобі цьогоріч відпустки, га, Чінаскі?
— Ні, містере Вінтерс, ви відхилили моє прохання. Цього разу жодних відхилень. Або я звільняюся.
— Гаразд, заповни бланк, я підпишу. Але можу тобі дати лише дев’яносто днів.
— Я їх беру, —
