Поштамт - Чарльз Буковський

І показала, хто. Роббі стояв до нас спиною. Мав чимале широке м’яке гузно, що звисало в його штанях. Невже вони цього не бачать, подумалось.

— Чому б тобі не зайти? — спитала Фей.

— Може, наступного тижня…

Фей закинула чергову цукерку до рота.

— Роббі переживає. Він втратив роботу експедитора на вантажівці. Каже, без роботи писати не може. Потребує відчуття захищеності. Каже, не зможе писати, доки знову не влаштується.

— О, — кажу, — можу знайти йому роботу.

— Де? Як?

— На поштамті постійно нестача робочих рук. І платять незле.

— ПОШТАМТ! РОББІ НАДТО ЧУТЛИВИЙ, ЩОБИ ПРАЦЮВАТИ НА ПОШТАМТІ.

— Перепрошую, — відповів я, — гадав, спробувати варто. Доброго тобі вечора.

Фей не відповіла. Була зла.

8

Вихідні в мене були у п'ятницю й суботу, а отже, найважче було в неділю. До того ж, по неділях на роботу я виходив о 15:30 замість звичних 18:30.

Тої неділі я прийшов і одразу був скерований до відділу внутрішнього листування, як і завжди по неділях, що значило щонайменше вісім годин на ногах.

Крім болю, я почав страждати на паморочливі напади. Перед очима все починало пливти, я майже втрачав тяму, тоді опановував себе.

То була препаскудна неділя. Прийшли якісь Феєві друзі, усілися на диван і зачали цвірінькати, які всі вони видатні письменники, не інакше, як найкращі в країні. Єдиною ж причиною, що їх не друкували, було те, що, за їхніми ж словами, вони не надсилали своїх речей.

Я дивився на них. Якщо писали вони так, як виглядали, попиваючи свою каву, гигочучи й обвалюючи в цукровій пудрі свої пончики, то не було різниці, надсилали вони щось чи тим підтиралися.

Тої неділі я розкидав журнали. Мені була потрібна кава. Дві кави й перекусити. Однак всі наглядачі стояли попереду. Я погнав чорним ходом. Мусив зрізати шлях. Кав’ярня була на другому поверсі. Я — на четвертому. Двері були поруч із чоловічою вбиральнею. Я зиркнув на знак:

УВАГА!

НЕ КОРИСТУЙТЕСЯ ЦИМИ СХІДЦЯМИ!

Ага, пожартували. Я був розумнішим за цих шльондерів. Вони повісили знак, щоби розумники на штиб Чінаскі не швендялися до кав’ярні. Я відчинив двері й пішов униз. Двері за мною захлопнулися. Пройшов на другий поверх. Повернув клямку. Що за хрінь! Двері не відчинялися. Зачинені. Я піднявся назад. Повз двері третього поверху, їх навіть не чіпав. Знав, що зачинено. І на першому поверсі теж. На той час я вже достатньо знав про поштамт. Якщо вони вже бралися розставляти пастки, то підходили до справи ґрунтовно. Я мав один примарний шанс. На четвертому поверсі. Спробував клямку. Зачинено.

Бодай двері розташовано біля чоловічого сортиру. Із і до чоловічих сортирів ходять люди. Я чекав. 10 хвилин. 15 хвилин. 20 хвилин! Що, НІКОМУ вже й не кортить посрати, посцяти чи й сачконути? 25 хвилин. Тоді я побачив обличчя. Постукав по склу.

— Гей, друже! АГОВ, ДРУЖЕ!

Він мене чи то не почув, чи то вдав, що не почув. Промаршував собі до вбиральні. П’ять хвилин. Пройшла ще одна пика. Я постукав сильніше:

— ГЕЙ, ДРУЖЕ! АГОВ, СМОКТАЛО ХЕРІВ!

Гадаю, це він почув. Глянув на мене з-за зміцненого дротом скла.

Я сказав:

— ВІДКРИЙ ДВЕРІ! ТИ ЩО, НЕ БАЧИШ, ЩО Я ТУТ? Я ЗАЧИНЕНИЙ, ДУРНЮ! ВІДЧИНИ ДВЕРІ!

Він відчинив. Я зайшов. Хлоп був наче в трансі.

Я стиснув його лікоть:

— Дякую, хлопче.

І повернувся до своїх журналів.

Пройшов наглядач. Став і втупився в мене. Я призупинився.

— Як ся маєте, пане Чінаскі?

Я рикнув на нього, помахав журналом, наче оскаженів, промурмотів щось собі, і він пішов.

9

Фей була вагітна. Та це анітрохи не змінило її і тим паче не змінило поштамту.

Ті самі службовці виконували всю роботу, у той час як розмаїта бригада стояла поруч і сперечалася на спортивну тематику. Усі вони були дебелими чорними бугаями зі статурою професійних борців. Щойно на службу виходив новенький, його закидали до цієї розмаїтої бригади. Це стримувало її від убивства наглядачів. Якщо до розмаїтої бригади потрапляв наглядач, більше ви його не бачили. Бригада розвантажувала фургони з поштою, що надходила вантажним ліфтом.

Роботи — на п’ять хвилин за годину. Часом вони перераховували пошту чи вдавали, що перераховують. Під час підрахунку вони виглядали напрочуд спокійними інтелектуалами з довгими олівцями за вухом. Проте більшість часу вони навіжено сперечалися про спортсменів. І всі вони були експертами — читали одних і тих же само спортивних оглядачів.

— Гаразд, хлопе, хто для тебе найкращий гравець усіх часів у віддаленій частині поля?

— Так, Віллі Мейс[8], Тед Вільямс[9], Кобб[10].

— Що? Що?

— Саме так, любчику.

— А як же Бейб[11]? Що з Бейбом робитимеш?

— Добре, добре, для тебе хто найкращий гравець усіх зірок у віддаленій частині поля?

— Усіх часів, а не зірок!

— Добре, добре, ти знав, що я маю на увазі, любчику, ти знав, про що я!

— Гаразд, обираю Мейса, Рут, Ді Маджа[12].

— Пахолки, ви себе не тямите. А як щодо Генка Аарона[13], любчику? Як щодо Генка?

Якось усіх розмаїтих поставили на заявки. Ті заповнювались переважно по старшині. Розмаїта бригада підходила й виривала заяви з книг замовлень. Не мали чого робити. Ніхто не жалівся. До парковки вночі було далеко і темно.

10

Паморочливі напади не минали. Відчував, як вони підходять. Ящик плив перед очима. Тривало це близько хвилини. Не міг прийти до тями. Кожен лист важчав і важчав. У службовців мертвотно сіріли пики. Я починав з’їжджати з табурета. Ледь на ногах тримався. Робота мене вбивала.

Пішов я до лікаря і все це йому виклав. Він виміряв мені тиск.

— Та ні, з тиском у вас усе гаразд.

Тоді прослухав через стетоскоп і зважив.

— У вас усе гаразд, не бачу нічого поганого.

І призначив мені особливий аналіз крові. Мав тричі здавати кров із різними інтервалами, кожен наступний довший за попередній.

— Не заперечуєте, щоби зачекати в іншій кімнаті?

— Ні, я, мабуть, прогуляюся і повернуся вчасно.

— Добре, але поверніться вчасно.

На другий забір крові я прийшов вчасно. Третього треба було чекати довше, 20 чи 25 хвилин. Вийшов на вулицю. Ніц не відбувалося. Зайшов до аптеки, почитав журнал. Поклав його, глянув на годинник і вийшов. На автобусній зупинці сиділа жінка. Одна з рідкісних. Виставила ледь не всі ноги. Не міг відвести від неї погляду. Перетнув вулицю й став ярдів за двадцять.

Тоді вона підвелася. Мав піти