Покоління джинс. Втекти з СРСР - Дато Турашвілі
Паата Іверіелі не просто кричав — він голосно сварив усіх міцним словом і в літаку поводив себе досить агресивно. У свідченнях таку поведінку він пояснив тим, що якби пасажири не злякались би викрадачів, вони ще до появи спецназу змінили б ставлення до Паати та його друзів. Окрім цього, Пааті Іверіелі агресивна поведінка необхідна була для впливу на уряд — там повинні були переконатися, що викрадачі літака є справжніми бандитами, а не романтичними студентами. Згодом саме через це він тихо питав пасажирів, що лишилися, як поводитися і чи був у них шанс вижити у випадку здачі владі.
Можливо, на відміну від решти, Паата думав, що це ще не кінець, що можна попросити палива, звільнити літак від загиблих та поранених і полетіти до Туреччини. Вони так і зробили, а коли представники влади наблизилися до оточеного літака й почали переговори, викрадачі поставили їм свій ультиматум. Та переговори були лиш розтягуванням часу з боку влади і над виконанням вимог викрадачів вони, ясна річ, не думали. Уряд тягнув час в очікуванні прильоту спеціального підрозділу з Росії, який виконував подібні операції проти озброєних терористів. До того ж влада пробувала навіть використати батьків у переговорах зі злочинцями.
Батьків викрадачів привезли прямо до аеропорту, та потім чомусь передумали і вирішили, що ці молоді люди, що пішли невірним шляхом, більше повірять першому секретарю цека, ніж власним батькам, і той «по-батьківськи» наказав викрадачам скласти зброю та здатися владі.
За однією з розповсюджених версій, саме цей наказ став фатальним для Сосо, який, стоячи у відкритих дверях літака, зібрав останні сили і якнайдалі послав першого секретаря цека. Подейкували, буцімто саме через цей вчинок потім, коли все скінчилося, до Сосо не пустили жодного лікаря, і той, стікаючи кров’ю, через кілька годин помер. Сосо Церетелі казав, що після прильоту до Америки він зайде до Рейгана у білій черкесці й розкаже йому все — що тут відбувається і що вони собі дозволяють)…
У той самий час кров’ю стікали й інші, але поранених все одно не забирали через категоричну вимогу викрадачів. Викрадачі думали, що таким чином радянська влада демонструє свою холоднокровність, і дивувалися, як владі не шкода своїх громадян.
Розрахунок уряду був точним і жорстоким, проте полягав у іншому — там думали, що більше поранених у літаку — то краще, оскільки звуки плачу, паніка й агонія сильно завадять логічному мисленню викрадачів.
Та де там було до логіки й розсудливості, у той час, коли операція зі штурму літака почалась лише через чотирнадцять годин після його посадки. Легко уявити, що діялося у літаку протягом цього часу, але дехто все одно робив спроби заспокоїти інших, а деякі з них наважилися зістрибнути з літака, можливо, за порадою викрадачів. Вони дозволили зістрибнути з літака двом подружкам Тіни, пропозицію вийти з гри отримали сама Тіна та Гега, хоча грою це вже не було. Проте атрибут гри у літаку насправді існував — його влада на суді не показала — один із викрадачів був озброєний нунчакі, і грузинські комуністи справедливо подумали, що ця деталь свідчила про наївність викрадачів. Уряд радянської Грузії планував викликати в кожного відразу й агресію до викрадачів літака, а нунчакі через свій несерйозний імідж уповільнили б виникнення агресії. Потім, вже під час судового процесу, щоб викликати відразу, сказали також, що викрадачі шукали серед пасажирів матерів з дітьми для того, аби відрізати вуха у дітей і з’їсти їх на очах матерів. Зараз це звучить наївно, але тоді з літака на переговори відправляли пасажирів, які вже не поверталися, і викрадачі все одно думали, що причиною цього неповернення було непорозуміння, тому пускали на переговори з владою інших пасажирів.
Можливо, викрадачі й не вірили, та іншого шляху у них просто не було — вони врешті мали визнати, що їх обдурюють, коли з літака з-поміж пасажирів відпустили одного з двох братів, пригрозивши у разі неповернення вбити іншого, і той все ж не повернувся.
Єдиним, хто вів перемовини з викрадачами (звичайно, лише з метою потягнути час), був працівник, можливо, аеропорту, який говорив їм дуже смішні фрази, а викрадачі все одно вірили, що, наприклад, Туреччина у прийомі відмовила, але прийняти літак погодився Іран, та треба буде заповнити бак пальним. Викрадачі ж були згодні летіти лише до Ізраїлю, але для наповнення баків пальним технічний персонал мав піднятися до літака у білизні. Влада тягнула час, маючи для цього чималу кількість причин та цілей, і протягом тих кількох годин члени спецпідрозддлу, що прибули з Росії, лежали на даху літака в очікуванні наказу про штурм, і протягом всього цього часу невпинно дощило. Холод і дощ уже набрид, вони терпляче чекали на наказ керівництва починати операцію, проте його все не було. Його отримали лише після того, як у відчинених дверях літака з’явилася Тініко з лимонкою в руці, і керівники операції вирішили, що жінка з гранатою є найбільшою загрозою, незважаючи на те що до цього те ж саме робили інші викрадачі — поодинці й разом.
Зрозуміло, після завершення операції, коли все скінчилося, ніхто не згадав моменту, коли Тіна стояла з лимонкою в руці у дверях літака. Можливо, цю сцену Тіна просто вигадала, аби якнайшвидше закінчилося це пекло, бо до того, як все сталося, терпіння вже не лишилось і Тініко попросила у Геги лимонку.
— Вона несправжня, — сказав Гега, але посміхнутися не зміг — сил для посмішки бракувало.
— Знаю, — відповіла Тініко, поцілувала Гегу, взяла лимонку
