Покоління джинс. Втекти з СРСР - Дато Турашвілі

На відміну від Геги, Паату допитував досвідчений та відомий слідчий у літах, який хтозна вже вкотре записував абсолютно беззмістовні й дуже загальні відповіді.

Та того дня, коли у Паати раптово почались болі в животі, на допиті його зустрів зовсім інший, молодий слідчий, який, привітно посміхаючись, запропонував цигарку.

Паата мовчки підпалив цигарку й випустив хмарку диму. Тишу знову порушив слідчий:

— Ми з одного району.

— Я вас не пам’ятаю.

— Звідки ти можеш мене пам’ятати, ти і твій брат навчались у Москві, я ж закінчував у Владивостоці.

— Мабуть, у дитсадок разом ходили, — щиро посміхнувся Паата.

— Ми з одного району, можливо, дійсно ходили в один садок, точно пам’ятаю, що у моїй групі були якісь брати.

— Я не ходив до дитсадка, не любив суп з цибулею.

— А брат?

– І брат не ходив, він пюре не любив.

— Нещодавно я його бачив, але про пюре він нічого не казав.

— Часто бачиш мого брата?

— Коли хочу. Коли потрібно для справи.

— Як він?

— Нічого ніби, я теж за ним стежу — з одного району все-таки, ти ж розумієш.

— Він також у цій будівлі?

— Я ж сказав тобі — нормально він.

Насправді Паата точно не знав навіть місця свого перебування, правда, була у нього думка, що до суду він сидів у в’язниці КДБ, як інші політв’язні, а знаходилась вона у будівлі за старою поштою на проспекті Руставелі. Ззовні не було жодних ознак — комуністи влаштували камери не у самій будівлі, а у підземних лабіринтах.

Сусідня будівля пошти та телеграфу виходила прямо на Руставелі доглянутим фасадом, і завжди, коли Паата інколи проходив повз ту будівлю, він зупинявся біля стіни, на якій все ще було видно сліди від куль, незважаючи на те, що вже скільки років минуло з 9 березня 1956 року, коли тут розстріляли беззбройних грузинських студентів.

— Коли побачиш його? — спитав Паата слідчого, хоча на правдиву відповідь і не сподівався.

— Хочеш що-небудь передати?

— Передаси?

— Передам усе, що захочеш.

— Скажи, що я в порядку, більш нічого.

— Більш нічого?

— Нічого.

— Не соромся, якщо хочеш щось сказати, передам. Скажу все, що попросиш.

— Я ж сказав — більше нічого.

— Якщо захочеш що-небудь сказати чи попередити до суду — ти ж розумієш, про що я. Як земляк кажу тобі, брате.

— Передай те, що я сказав. Більше нічого.

— Я маю на увазі, щоб не вийшло так, що на суді один з вас казатиме одне, а інший — інше, це для вас краще, ти ж розумієш.

— Хто на суді скаже щось нового? Всі знають, що було, і нічого не сталося окрім того, що було.

— Всі так думали, та зараз виявилося, що вашим керівником був якийсь чернець…

— Який чернець?

— Отець Теодоре.

— Звідки ви таке взяли?

— Він сам зізнався.

— Після тортур?

— Не віриш? До того ж який сенс у тортурах — зараз скаже одне, а потім на суді інше, а нас таке аж ніяк не влаштовує.

— А як тоді він зізнався, якщо в літаку його не було і він нічого не знав?

– І ми з цього дивуємось, ще й як. А знаєш, ще з чого? Це так тобі кажу, між нами — як він лишився у монастирі, а вас відпустив на бійню.

— Він нічого не знав про літак.

— Бо ви йому не сказали.

— Навіть якби сказали, він був би проти.

— Хто знає, брате, зараз він говорить зовсім інші речі.

— Які речі?

— Що він був організатором. А хто візьме таке на себе просто так?

— Він бреше.

— Чому?

— Нас хоче врятувати.

— Отже, він дійсно був організатором.

— Той чернець не має жодного стосунку до нашої справи, і в літаку його взагалі не було.

— Він каже, що сам все спланував, але…

— Але що?

— Якщо хоча б один підтвердить це на суді…

— Ви такого не знайдете — той чернець взагалі був проти захоплення літака.

— Так він що, хіба нічого не знав? Тому я й кажу тобі, брате, — потрібна ваша допомога. Ми ж з одного району, я ж піду туди, у мене діти ростуть…

— Той чернець ніякого стосунку не має, я вам нічим не допоможу.

— Ти собі допоможи, брате, хто тебе просить нам допомагати.

— Я піду.

– Іди, брате, і подумай, я тут, і у всьому тобі допоможу, ми близькі, і це зобов’язує мене. Раптом знадобиться що-небудь — не соромся.

— Що мені може знадобитись?

— Хто знає, всі ми люди і якісь турботи, думки, біль — маєш тисячу речей, про які треба думати. Я так втомлююсь іноді, що якщо чим-небудь собі не допоможу, важко мені дуже, тут робота, там — сім’я, тисячі проблем і причин для хвилювання. Хтось може назвати мене наркоманом, але інколи без цього не виходить, брате.

— Мені нічого не потрібно.

— Знаю, брате, просто ваш лікар сказав, що у тебе якісь болі, то думав організувати для тебе щось на кшталт знеболювального.

— Мені нічого не потрібно.