Покоління джинс. Втекти з СРСР - Дато Турашвілі

— Не те що кілька — сотні й тисячі для них нічого не означають, людина взагалі нічого не значить для них…

— Тому я хочу бачити Гегу, поки ще не пізно. Тому я чекатиму на Гегу, аби сказати йому, все сказати. Передай, що я на нього чекаю…

— Передам.

— Чекаю щодня.

— Передам.

Крокуючи спуском і вже добряче віддалившись від монастиря, Дато ще раз озирнувся туди, де біля входу до монастиря непорушно стояв його друг чернець і піднятою рукою ще раз попрощався із ним, після чого повернувся і продовжив іти шляхом…

Весілля виглядало як традиційне грузинське і, водночас, не було схожим на нього. Начебто все так, як і повинно бути, проте впадало у вічі, що кілька людей перебували в очікуванні чогось незвичного й особливого, тому нервували через це. Решта ж, для кого це було лише одруженням щасливої пари, звісно, веселилися, і дехто святкував без тями. Наречена, чий збільшений через вагітність живіт було вже помітно, виглядала стомленою. Мати Геги, мабуть, через властиву лише матерям інтуїцію, щось відчувала. Вона не знала точно, що відбувається, однак добре зрозуміла, що всі ці веселощі, танці й пісні супроводжує щось близьке до смутку.

Пані Нателі особливо дивним здавався один незнайомий їй гість, якого Гега не зміг переконати зайти до ресторану. Вони стояли у дверях, довго й досить емоційно розмовляючи. Пані Натела, звісно, не чула їхніх голосів, проте відчувала, що її син неначе сперечався з тим кимось, щось пояснював, але незнайомий гість не погоджувався з молодим і врешті пішов, як і прийшов, — не зайшовши до ресторану.

Але перед тим, як той пішов, матері Геги здалось, ніби незнайомець, що був явно старшим за Гегу, а то був Георгій, пригрозив пальцем її синові, який стояв з опущеною головою, а повернувшись до столу, більше не посміхався. Пані Натела ані тоді, ані потім насправді не знала, чи все це їй здалось, чи сталось насправді так, як вона запам’ятала.

Єдине, що вона пам’ятала дуже добре, була турбота про гостей. Їх було доволі багато, і, як господиня, вона намагалась допильнувати, аби нікого не обділили увагою, і тому їй було просто не до сина. Та вона все одно шукала його очима, протягом усього весілля намагалась знайти Гегу, особливо після того, як принесли голубів. У тодішній Грузії дійсно існувала така традиція — на весілля зазвичай символічно приносили двох голубів і дарували молодятам, але потім, після того що трапилось, ніхто не згадав, звідки взялися на тому весіллі два голуби. Можливо, хтось пожартував і задля цього приніс їх на весілля Геги й Тіни. Випущених голубів супроводжував сміх і радощі. Та несподівано сталось дещо, чого, мабуть, ніхто й не уявляв, — один з голубів неначе підстрелений впав на підлогу, і у мертвій тиші хтось налякано, але голосно, сказав: — Один голуб помер.

Молодята, перелякані й здивовані, дивились один на одного. Дехто з гостей крадькома глянув на Тіну й Гегу в цій жахливій тиші, яку порушив Гега, який замовив музикантам пісню, і весілля продовжилось.

Веселощі тривали, але всі відчували, що сталося щось, якщо не особливе, то дуже незвичне й загадкове. Єдиною з-поміж такої кількості людей, хто відчував, що головна подія — якась інша — ще попереду, була мати Геги, а тому вона постійно шукала очима сина, який вже під кінець, сумний від вина чи втоми, сидів біля Іраклія Чарквіані.

Гега обіймав друга і щось шепотів йому. Іраклій посміхався, але пані Нателі здалося, що ця посмішка теж приховує щось дуже важливе, а ще здавалось, ніби Гега прощався з Іраклієм. У будь-якому випадку, Гега не був схожий на зворушеного від вина грузина, що зазвичай у такій ситуації стверджує любов до друга, однак пані Натела насправді не знала, що відбувалось на весіллі сина, і шукала причину виникнення власних підозр у перебільшеній цікавості матері.

Тому, коли Гега прощався з Дато Евгенідзе, пані Натела не звернула увагу на пачку цигарок, яку її син подарував Дато, і лише згодом пригадала їхній діалог. Це була пачка виготовленого в Туреччині американського «Кемелу» — доволі рідкісного у Тбілісі, і Евгенідзе навіть не приймав подарунок.

— Давай бери, лишиться на згадку про мене, — сказав Гега і сунув пачку цигарок у кишеню Дато.

— Не треба, у мене є, — сказав Евгенідзе і витяг з кишені «Кемел» друга.

— Я дарую тобі на згадку, — повторив Гега з таким обличчям, що Дато посміхнувся і доглянув на пачку. На пачці чітко було написано «туркіш».

— Я думав, це американські, — сказав він і витяг з пачки одну цигарку.

— Американські, тільки виготовлені у Туреччині, із самсунського тютюну…

— Знаю Самсун[13], там у американців військова база є. Він поруч із Батумі, тільки по той бік кордону…

— Хай буде тобі на згадку про мене, — перебив Гега, обійнявши наостанок Дато Евгенідзе…

Було вже дуже пізно, коли розійшлися гості, втомлені працівники ресторану прибирали зі столів. Стіл наречених стояв окремо на узвишші, і зараз вони лише удвох сиділи у порожній залі — Тіна та Гега. Навіть у цій тиші, лишившись на самоті після шумного весілля, Гега все одно розмовляв пошепки із Тіною, яка була дуже красивою:

— Вранці вже їдемо.

— Знаю.

— В нас лишається кілька годин.

— Так, знаю.

— Ти мусиш вирішити. Сюди ми вже не повернемось.

— Я вже вирішила.

— Я про дещо інше.

— Я вже все вирішила.

— Але ти ж не хотіла.

— Я й зараз не хочу, але їду.

— Чому?

— Що чому? Чому не хочу, чи чому їду?

— Не хочеш, та все одно їдеш.