Покоління джинс. Втекти з СРСР - Дато Турашвілі
Він викурив цигарку до кінця, а тоді відчинив холодильник. Той був порожнім і він зачинив його, думаючи, що зараз вилається, та раптом заспокоївся, на обличчі начебто з’явилась посмішка, і він тихо наблизився до дверей спальні. З кімнати вже не чувся плач дитини, Гія обережно відсунув фіранку на дверях — і мати, і дитина спали.
Радіючи, Гія знову припалив цигарку і відчинив кватирку. Тепер він задимів повільно і курив смакуючи, а недопалок не викинув на вулицю, як він це робив зазвичай, а залив водою з-під крану. Потім дуже обережно підняв кришку смітника і кинув недопалок всередину. Знову відкрив порожній холодильник і знову просто закрив.
— Дивуєшся, що він порожній? — спитала дружина, і Гія швидко розвернувся.
— Я думав, ти спала, — сказав він дружині й сів на стілець.
— Спала, але мушу приготувати їжу дитині.
— Мабуть, знову вухо болить.
— Мабуть.
— Тих ліків уже нема?
— Немає, і у сусідів взяти вже не зможу.
— Завтра куплю.
— На що купиш?
— Куплю.
— Знов позичиш?
— Куплю.
– Їх і не знайти.
— Куплю у Чашки[11].
— У Чашки дуже дорого буде.
— Куплю.
— Давай чаю вип’ємо. Що в тебе з роботою?
— Завтра дадуть відповідь.
— Візьмуть тебе?
— Мабуть.
— Тебе нікуди не беруть, то чому ти на них сподіваєшся?
— Вони не знають, що я засуджений.
— А якби й знали. Офіційно тебе ж виправдали, реабілітаційний лист у справі лежить.
— Про той папірець ніхто зазвичай не питає.
– І ти, звичайно, зазвичай не кажеш, щоб прочитали документи до кінця.
— Звичайно.
— Твоя гордість і самолюбство не дозволяють тобі цього.
— Я не можу благати.
— Тоді чому сподіваєшся на цих?
— Я вийняв із документів усе, що було зайвим, і так здав у відділ кадрів.
Чоловік і жінка засміялись, але тут згадали про дитину, що насилу заснула, й одночасно прикрили руками роти.
— Я картоплі швиденько насмажу, — сказала Манана Гії, — трохи ще лишилось, мені не важко.
— Я не голодний, — сказав Гія, підпалив цигарку від газової плити і знову відкрив причинену кватирку.
* * *
Із дому він вийшов рано-вранці.
Ще раз подивився на пакунок під рукою й сів на тролейбус у бік площі Леніна. Звідти пішки попрямував донизу вулицею Леселідзе і повернув у бік синагоги. Перед синагогою стояли кілька євреїв, і Гія спитав у них, чи не бачили вони Чашку, але їх трохи налякала поява сторонньої людини. Які справи могли бути у Гії з Чашкою — він навіть не бачив його ніколи, але, як і решта тбілісців, знав, що Чашка продавав іноземні й дефіцитні ліки. Він не знав його в обличчя, проте інтуїтивно відчув, що той Чашка зараз стоїть тут, з-поміж цих євреїв, і прямо, не приховуючи, озвучив мету свого приходу:
— Мені потрібні ліки для дитини…
Чашка ж за допомогою інтуїції та власного досвіду зрозумів, що цей чоловік — його клієнт, а не представник кадебе чи обеха.
— Пішли, — сказав він Гії й зайшов на перший поверх будинку, що був поряд.
Чашка перегорнув якийсь блокнот і запропонував клієнту сісти. Георгій спробував оглянути кімнату лише через власну цікавість, та у Чашки, звісно, не було стільки часу.
— Які ліки тобі потрібні? — спитав він у Гії й поглянув у відкритий блокнот.
— Німецькі ліки проти болю у вухах, потрібні дитині, три ночі не спить, сусід дав нам болгарські, але вони закінчились.
— Ті болгарські не допомагають, тобі німецькі потрібні або австрійські, — перебив Чашка і дуже професійно простягнув руки.
— У вас є? — спитав Гія і так розхвилювався, чекаючи на відповідь, що вирішив закурити.
— Взагалі, ці ліки — велика рідкість, до того ж дуже дорогі, — почав Чашка, але зараз його перебив Гія.
— Не будуть же вони дорожчими за це?! — сказав Гія і поклав на стіл пакунок, поспіхом розкрив і показав Чашці — то були нові-новісінькі, справжні американські джинси, яким здивувався навіть Чашка. Спочатку певний час він сам розглядав їх, а потім покликав Моше, який стояв надворі.
Моше, як тільки зайшов, без слів зрозумів, у чому справа, і ретельно оглянув джинси, потім подивився на Георгія і з задоволеним обличчям мовив до Чашки:
— Дітьми клянусь, справжні «левіси»! Ми стоїмо біля синагоги і бог не пробачить брехні, — потім знов поглянув у бік Гії і з серйозним виразом сказав йому: — Клієнт знайдеться, якщо лишаєш. Та ти маєш назвати ціну.
— Мені потрібні ліки для дитини, тому і продаю ці джинси, щодо цін взагалі нічого не знаю, бо продаю щось уперше, — сказав Гія, і Чашка з Моше перезирнулись.
Потім Чашка розвернувся, дістав з шухляди ліки й простягнув Гії:
— Гроші за це візьму звідти, про решту спитаєш завтра і візьмеш у Моше.
Гія більше не сказав нічого, поклав ліки до кишені й попрощався з євреями.
Те, що й цього разу відмовлять у прийнятті на роботу, він, звісно, знав, та все одно зайшов до дослідницького інституту, де того дня йому мали дати офіційну відповідь, і у відділі кадрів перед ним вибачилися:
— Ваше питання розглянули, та вакансій немає і до наступного року, мабуть, вже не буде. Через рік занесіть документи, може, все вдасться.