Покоління джинс. Втекти з СРСР - Дато Турашвілі
— Не хочу, але я їду разом із тобою.
— Чому не хочеш?
— Тому що те, що ви збираєтесь вчинити, не має виправдання.
— Чому?
— Бо не виправдано нічого, що може призвести до людських жертв…
— Жертв не буде, ми беремо зброю лише для залякування пілотів…
— Жертви є повсюди, де є зброя, і ті люди, які можуть загинути, ні в чому не винні перед нами.
— Ми летимо маленьким літаком, окрім нас буде лише кілька пасажирів…
— Хай навіть один, але то лише невинний пасажир…
— Якщо ти боїшся, краще скажи прямо зараз, і нічого не буде.
— Я не боюсь.
— Здається, трохи все ж боїшся.
— Я не боюсь нічого — ані відльоту, ані смерті, ані того, що ти збираєшся сказати, але ще не кажеш.
— Що ти маєш на увазі?
— Що зброю на літак маю занести я…
Тіна поклала руку на збільшений живіт і з любов’ю, дуже ніжно пестила майбутню дитину. Гега дуже довго сидів мовчки і врешті спитав Тіну:
— Все ж таки, чому ти нічого не боїшся?
— Бо я не боюсь кохання…
Зранку Гега був дуже веселим, і пані Натела подумала, що його так радує не стільки весільна подорож, як поїздка до улюбленого Батумі, де після гомінкого Тбілісі й весілля на Гегу чекало осіннє море і тиша. Єдине, що помітила пані Натела, було дивне прощання сина — виходячи з дому, він завжди цілував матір і потім, йдучи по вулиці, не повертаючись, зазвичай підіймав ногу — так, аби побачила мати, яка в цей час завжди стояла коло вікна і проводжала поглядом єдиного сина.
Того ранку пані Натела також стояла біля вікна, але Гега не зробив звичного жесту — не підняв ногу і навіть не обернувся. Просто пішов…
В аеропорті було людно, як і завжди, та із загальної маси все одно виділялась красива пара, яку у весільну подорож супроводжували друзі, як це часто бувало у тогочасному Тбілісі, тому нікого не дивувало. Та самих молодят дуже здивувало оголошення рейсу в напрямку до Батумі — замість маленького літака, котрий зазвичай літав між Тбілісі й Батумі, цього ранку цей рейс виконував великий літак, що після Батумі мав продовжити політ до Ленінграду. Ця зміна так схвилювала кількох людей з-поміж пасажирів, що навіть на обличчі у них відобразилось вагання, та врешті вони вирішили, що це була лише випадковість, і звично пройшли реєстрацію. Єдиною, хто не проходив типову реєстрацію, була вагітна Тіна, для якої було ризикованим проходити під магнітною аркою через опромінення, і працівники аеропорту не лише із задоволенням виконали прохання Геги щодо цього, а й привітали з одруженням від імені адміністрації. Потім хтось відкрив шампанське і швидше за всіх до нього кинулись люди із похміллям, і так гаряче кілька разів привітали молодят, що ті ледь не спізнились на літак. Всі зайняли свої місця в салоні літака, а стюардеса пояснила неуважним грузинським пасажирам, які в цей час ніколи не слухають стюардес, правила безпеки.
А потім літак злетів.
Однак перед цим сталась незапланована затримка і рейс перенесли — один дуже п’яний чоловік був настільки неконтрольованим, що екіпаж викликав міліцію, яка вивела з літака затриманого п’ятдесят дев’ятого пасажира.
Той п’яний п’ятдесят дев’ятий не знав, що решта п’ятдесят вісім пасажирів дуже скоро після злету заздритимуть саме йому, бо він був єдиним пасажиром, хто не сидів у салоні, коли літак піднявся над хмарами…
Була вже середина дня, однак пані Натела спала, оскільки всю ніч наводила вдома лад, вранці ж провела сина й невістку у весільну подорож і вже почала мити посуд, але через втому і неабияке бажання спати ледь стояла на ногах, тому врешті покинула ті тарілки. Лише трохи подрімаю, — вирішила вона і просто там, у скляній лоджії, присіла на крісло. Грузини називають це оманою для очей, і пані Натела навіть згодом не могла впевнено сказати, чи спала вона, чи просто її очі були заплющені, коли у вікно хтось обережно постукав, і перше, що охопило пані Нателу, був страх.
Спочатку вона лише злякалась — під вікном стояв одягнений по-чернечому, бородатий чоловік із зеленими, дуже виразними очима.
— Доброго дня, — сказав чернець і вибачився перед пані Нателою за те, що потурбував.
— Доброго дня, — відповіла вона, не в змозі второпати, яка справа могла бути у цього ченця чи священика до неї.
— Гега тут живе, так? — спитав господиню незнайомець, трохи заспокоївши жінку іменем сина.
— Так.
— Покличте його на хвилинку, якщо він вдома.
— Геги немає, вони сьогодні поїхали.
— Куди?
— У весільну подорож.
— Ви, напевно, мати Геги.
— Так.
— Куди вони поїхали?
— До Батумі.
— На чому поїхали?
— Вибачте, але хто ви такий?
— Я наставник Геги.
— Не знала, що у мого сина був наставник.
— Сам Гега також не знав.
— Вибачте, я, здається, не зрозуміла.
— Я наставник його друзів і Гегу також чекав.
— Де чекали?
— У себе в монастирі, чекав щодня, і, коли він не з’явився, я прийшов сам.
— Він, мабуть, зателефонує сьогодні. Передати щось?
— Як вони поїхали?
— Літаком.
— Вже полетіли?
— Вже повинні бути в повітрі, — пані Натела інстинктивно глянула на настінний годинник, — мабуть, уже годину.
– Інші теж поїхали?
— Так, хлопці теж поїхали з ними.
— Я теж мав їхати з ними, спізнився.
— Вони знали, що ви їдете з ними?
— Не знали. Та і я
