Де твій дім, Одіссею? - Тимофій Гаврилов

Пояснювальна цидулка

Чому так багато про воду? Що тут такого, що вона тече? Що ж їй іще робити? Хіба то не її призначення — текти? Коли дивишся, як вона тече, здається, що тече все: час і роки, з яких він складається. Я дедалі частіше згадував те інше життя, коли, блукаючи брукованими нетрями звивистих вуличок, скверами та майданами, снував поеми і марив віршами, доки незчувся, як усе, що було, скам’яніло знепотрібнілою цитатою. Я поставав собі Себастяном, якого замість стріл побиває каміння крилатих висловів.

Інвентаризація інтер’єру (продовження)

Ще коротко про кран, щоб нарешті вичерпати тему — якраз вичерпуванням і витиранням я займався наступні півтори години. Про кран я зробив таку спостерегу: важелець, який я піднімав-опускав, повертаючи вліво-вправо, а також металевий ніс і стовбурчик, на якому сидів металевий ніс і важелець, схожий на ганнесоморіцівський кашкет, зразково блищали, зате обидва крани у ванній давно поблідли від вапнякових веснянок, залишених десятками висохлих крапелин, мовби рука невидимої прибиральниці як узялась із завзяттям до справи, так раптово її й облишила — з причини, що залишилася не відомою, принаймні мені; можливо, її було терміново відкликано на важливіший об’єкт; можливо, вона забарилася, тоді як таксівка, в якій я сидів, уже долала останній закрут; можливо однак, після повторного ознайомлення із моїм досьє я раптом видався не таким важливим і пролунала команда негайно згорнути діяльність.

Але досить про крани. Кухонний кран і металева мушля для миття посуду відкривали парад кухонної стінки, до якої належали підвісні шафки, вмонтована електроплита і вбудований холодильник, і все воно було біле, мов сніг, включно зі стінами і стелею, крім дерев’яної підлоги, за якою зберігся привілей натур-пур, що захищав її від емульсійного небуття.

Біля крана лежала губка, висів картатий рушничок і стояв пріль, мийний засіб плюс мило, дерматологічно протестовано, іновативний продукт з хемічних лабораторій генкеля-фенхеля, ґембл енд ґембл. Чого там тільки не було в тих шафках! Пральний порошок і рештки соняшникової олії, сочевиця і сіль, яка мене здивувала, коли, ненароком розсипавши, я побачив, як вона котиться-розбігається; я кинувся ловити, проте кляті мініатюрки вислизали з рук, розповзалися по кімнаті, ховаючись у найнедоступніші закапелки, я ганявся за ними, доки на них же не послизнувся, не покотився, наче на роликах, і не втратив рівновагу (що опосередковано-гепальним чином нагадало мені, як свого часу я так і не навчився їзди на роликах); соляні крапельки поводилися, наче частинки живого срібла, котрі не віщують нічого доброго, лише термінове відселення (я щойно вселився) і демеркуризацію.

Причина, яку я довго шукав, мала кодову назву E(rror) 536. Сіль була йодованою, з чого я поставив, можливо, хибний діагноз: інсуфіціенція йоду. А ще були чорний перець грубого помолу, початий пакет білого-білого пакистанського рису, соляні палички з німецького борошна, темний соєвий соус (інґредієнти: вода, боби сої (20%), борошно, сіль, цукор, барвник Е 150с, підсилювачі смаку Е 631 і Е 627, додавати за потребою), праска і чимало іншої всячини. І — про це варто сказати окремим рядком, вивівши в самостійне речення — рештки духмяної кави чібо, найцінніше з усього, що я успадкував. То був її лагідний варіант із улюбленим золотим тисненням, наповненим горнятком на першому плані і жінкою, яку дизайнер, розв’язуючи дилему молодості і старіння, позбавив віку, за столиком на тлі не визначеного, радше південного краєвиду — у глибині. Я відкривав пакет і припадав ніздрями, порушуючи правила вдихання запахів.

Шафка, в якій стільки всього містилося, закривала кухонний ряд з правого флангу. В інших у довільному безпорядку розташовувалося начиння, зведене в стрункий реєстр на дверцях першої шафки, який подаю без змін:

4 склянки

4 горнятка + підгорнятники

4 глибокі тарелі

4 плиткі тарелі

3 салатниці

по 4 ножі, виделки, ложки, чайні ложки

1 дощинка

2 кухонні ножі

4 черпаки

1 друшляк

1 заварник

1 пательня (алюміній)

3 баняки + покришки (алюміній).

Нарешті,

довбня зубчаста кухонна (самограйна).

Дата, підпис відповідальної особи, штемпель установи.

Леґітимація

Я запрошував гостей. Було їх троє і так щоразу. Четвертим був я, господар. Доброго дня, пане Аваку! — Вітаю Вас, пане Нікте! — Доброго здоров’ячка, пане Кіталалаше! — «Коли це ми востаннє бачилися?» — «Так-так, ще лежав сніг на полях». — «Ви чули, пан Жижень уполював зайця?» — «Салат сьогодні смачніший, ніж завше». — «А вино — хай мене грім поб’є, якщо його не привезено з Півдня!» — «Авжеж, ми відпочивали, як торік, на Рів’єрі».

Інвентаризація інтер’єру (продовження)

Назагал кухонний інвентар відповідав кухонній дійсності, лише довбня випиналась на цьому тлі крикливою рудиментарністю, всує тривожачи приспану впродовж тисячоліть генну пам’ять. Була ще якась добряче пошкробана тифлонова пательня, що її інвентар з незрозумілих причин обходив багатозначним мовчанням.

Кухонна стінка займала правий фланг кімнати. На вільних місцях висіли картини сучасних художників, одна в темних, інша у світлих тонах. Та, що у світлих, була значно більшою й по-художньому осмислювала навколишню дійсність, а саме кухню, напроти якої висіла. Вікна четвертої — останньої — стіни мали багато різних гачків і металевих закруток, відкривання і закривання яких поглинало стільки часу, що скидалося на ритуал. Матірчані жалюзі переділяли подвійність вікон з виглядом на парк уздовж схилу.

Інвентаризація екстер’єру

В парку росла бузина, високими стовбурами ясенів вився плющ, розважались стрибанням з гілки на гілку білиці; я потерпав за них, проте не було такого разу, щоб їхні перегони не завершилися щасливо; щоранку, спершись на підвіконня, доки в електрокавоварці бурчала вода, я милувався акробатичною виставою, на свій лад карколомнішою від формули один й автораллі Париж — Даккар. Гілка останнього дерева була прив’язана до вікна хоромів, у яких резидував Абд Ель-Рагман.

У парку водилася незліч жуків, хробаків, кусьок і короїдів, останнім отруював життя дятел, вишпортуючи з-під кори. Почувши стук, вони панічно кидалися врозтіч, бігали й метушилися, ховалися і тремтіли, панікували і непритомніли. У незмінній сутані, пурпуровій кардинальській шапчині і з випуклими від зосередженості очицями, дятел добував їх, паралізованих страхом, і тоді на мить залягав спокій, потім стукіт поновлювався, поновлюючи, відповідно, процес кидання врозтіч, біганини і метушні, ховання й тремтіння, паніки і непритомнення. Від цього всього, яке повторювалося день-у-день, популяція невпинно скорочувалася, не так через з’їдених співвітчизників, як через страх, в якому доводилось жити, постійну напругу й наругу, що збільшувала кількість інфарктів і передчасних смертей,