Де твій дім, Одіссею? - Тимофій Гаврилов

Він ставився до мене напрочуд мило, люблячи край, звідки я, його гори і луки, гаї й полонини, качок у ставках і бузьків на колесі, рожевих поросят із закрученим хвостиком і замурзаних чабанів, заквітчаних дівчат і вишиваних парубків — то була єдина сентиментальна нота в суворій фузі його життя, яка, однак, звучала знову і знову.

Але якщо вже геть щиро, попри бажання побачити людину, яка може все, мене привів сюди куди важливіший мотив, через який я зміг би відмовитися, якщо тільки вона пролунала б, від найспокусливішої пропозиції. Тож коли він нарешті запитав: «Вас кан іх фюр Зі тун?»[7], я умлівіч, ніби він міг забрати щойно промовлене назад, випалив: «Допомогти знайти її, докторе!» — «Я-я, дас кріґен вір шон гін»[8], — збатьківська поплескав він мене по плечі, наче йшлося про найбуденнішу, яка тільки може бути, річ. На жаль, того разу оптимізм зрадив його. Зрадили дроти, телефони і факси, зрадили клерки, які ніколи не зраджували, які ніколи не зраджували до і ніколи не зраджуватимуть після. Він міг дійсно все, тільки не спроможний був розшукати її.

Тоді, прощаючись з ним, безмежно вдячний за сподівання, яке він великодушно вдмухнув у моє безрадісне, мов пташка узимку, серце, я цього ще не знав. Я виходив від нього, а амури з лемурами грали мені на флейтах, від чого стало так добре, що навіть сподобалася репродукція «Мисливців на відпочинку», яка в елеґантній чорній оправі висіла на білій стіні його офісу в загалом стриманому стилі, так що я мовив собі, хіба це не гарно, хіба не в цьому справжній сенс, хіба потрібно постійно прагнути і домагатися, хіба не переступно бути незадоволеним, хіба не прагнемо ми всі, потайки і насправді, в глибині нашого єства, куди ведуть складні лабіринти судин і капілярів, умиротвореності таких-от лубкових картин?

Дике полювання короля Стаха

Вони висвистували, аж можна було подумати, що тріснуло колесо історії і з нього висипалося монголо-татарське іґо, що то новий наскок спраглих ясиру, єдина можливість розгулятися, доки вулканізація не заховає до наступного інциденту. Вони заходили широким півколом, з одного і з іншого боку, вершники на гарцюючих скакунах, у їхньому внутрішньому вусі дедалі голосніше сурмив ріжок, їхні хорти, чуючи його, поводили пружним тілом, готові зірватися швидше, ніж від них цього вимагалося.

Й ось вони мчали, прудкіше й прудкіше, несамовите прискорення гнало їх уперед, ріжок у внутрішньому вусі сурмив дедалі гучніше, від чого вони втрачали відчуття часу і простору, перетворюючись на сповнені азарту кулі; зникали їхні м’язи та одяг, коні і кості, а з їхніх голів, які теж зникали, випурхували ріжки, щоб злитися вгорі у велетенську сурму, що квилила їм, яких уже не було і над якими була тільки одна і велика, невтримна й нестримна ІДЕЯ АЗАРТУ, вимагаючи жертви, горлаючи хліба, спрагла видовищ, атуй, атуй! — і коли ніякого виходу вже не лишалось, душа випурхувала назовні, злітала д’горі, дивлячись, мов на щось чуже, як додирають і дошарпують внизу її ще тепле тіло, мінялася місцем з ідеєю азарту, і тоді ідея згасала, а вона, душа, яку так називають, шукаючи і не знаходячи, кружляла в повітрі, здіймаючись вище і вище, тепла люмінісцентна порошинка.

Війна м’ясоїдів і лисоцидів

— Вам відбивну? Котлетку? Крученик? Шашличок? Баличок?

Невідомо, хто і як кинув яблуко розбрату, зробивши це тихо-нишком, так що попервах ніхто нічого не помітив; яблуко покотилося і там, де воно пробігло, пролягла лінія поділу, товстішаючи і глибшаючи, доки стала проваллям, що розділило два береги. Всі ті, хто опинився по один бік, називалися м’ясоїдами, по інший — лисоцидами. Жменьку лисоцидів, що опинилися на березі м’ясоїдів, і гуртик м’ясоїдів, що забарилися поміж розлючених лисоцидів, було хутко скинено у тартар, над яким закружляли грифи, чуючи поживу і знаючи, що вона не остання.

Відтоді багато голів м’ясоїдів і тіл лисоцидів пропало у темній безодні, а над її краями виріс чагарник із колючого дроту. Вартові м’ясоїди і сторожові лисоциди пильнували, щоб ніхто не пробрався і не перекинув місток, а наштовхнувшись на підозрілу кладку чи линву, гнівно обрубували і скидали в провалля. Лисоциди заборонили своїм лисоцидикам бавитися, а юним лисоцидкам закохуватися у м’ясоїдчуків. М’ясоїди вчинили так само, хоча їхні взаємні заборони були зайвими з огляду на колючий дріт, глибину прірви і взаємної ненависті.

Війна точилася довго й була запеклою. М’ясоїди закидали лисоцидам варварство, яке немає нічого спільного з цивілізацією, ставили на карб невміння і небажання приборкати інстинкти, що розгулялися в добу тампакса й телекса, й навіть оголосили харитативну акцію, на яку відгукнулися численні родини і в результаті якої лисоцидам було надіслано гуманітарний вантаж у вигляді ігрових наборів, покликаних замінити гонитву за лисами, лисицями і лисенятами, чим тільки розлютили лисоцидів, які зі свого боку звинуватили м’ясоїдів у фарисействі, неспромозі побачити колоду у власному оці, забомбувавши фотографіями і відеозйомками м’ясоїдних різниць, на що м’ясоїди відповіли, що добуті незаконним шляхом матеріали не можуть бути речовими доказами, надсилаючи лисоцидам запаковані в поліетиленові торбинки рештки рудого хутра в згустках засохлої крові.

Доки вони отак воювали,

навколо процвітав мир і вегетаріанці.

Вони виглядали, мов стеблини, з матірчаними торбами в орієнтальних візерунках через плече; коли вони цілувалися, їхні босі ноги відривалися від землі і вони на мить зависали в повітрі. Навесні зацвітали квіти на їхніх руках, зеленіло листя на вузлах пальців, восени голови були заквітчані виноградом і гарбузами, золоті колоски стричали замість пір’їн, встромлених у колись мисливські капелюхи. Взимку вони зникали, ніби їх ніколи і не було, влітку заполоняли площі та парки Міста.

Місто і Замок

Воно лежало на півдні Півночі і на півночі Півдня, і цим було все сказано. З розташування в часі та просторі поставали його структурні і субстанційні особливості. Від річки, що пливла містом, несучи води джерел, відростали вулиці героїв і полководців, племен та народів, флори і фауни. Деякі дублювали місцеві ландшафти, мовби випереджаючи день, коли стануть такою самою чистою поезією, як і давні промисли, що дали свого часу назви багатьом вулицям цього заклопотаного своєю самодостатністю Міста.

За спинами перехожих дзеленчали трамваї, годинники відлічували час, півники показували напрям вітру, втікачі з інших країв і континентів, зі своїх неспроможних батьківщин, що проростали сповненими жаху і туги фантазіями, продавали місцеву