Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний
Та коли Оксана лягла на пісок, все звузилося довкола неї, знікчемніло й мовби самознищилося, і тепер тільки її молоде всеплодюще тіло панувало в просторі, було землею і небом, водами і вітрами, бурями й спокоєм, жданням і обіцянкою.
В своєму чоловічому самозасліпленні я не одразу збагнув виміри Оксаниного могуття, я самовпевнено нависав над нею, як збита в дощове ядро хмара нависає над розімлілою від знемоги землею, геть забувши про те, що хмара, хоч яка велика й тяжка, проллється дощем і щезне, а земля в глибині дощів стане ще плодючішою, потужнішою і безмежнішою.
Я навис і завис, нахилився й схилився, довгі злукавлені очі пливли від мене, як ріка, і це палаюче всемогутнє тіло пливло і відпливало, і я теж покірливо плив слідом за ним, готовий разом з ним втонути, лягти на глибинах і мільйони років дивитися, як тече над нами ріка, як пливе небо, сонце, місяць, зорі, а тоді підвестися, розпростатись і засміятися.
Ми потопали й виринали, замало було простору для нашого захвату і часу для нашої чулості, я вже давно повинен був знати про свою тисячолітність, та по-справжньому відчув це тільки тепер, біля цього безсмертного тіла, з цим тілом, у цьому тілі, в злитті з ним, в знищенні й народженні, в кінці й початку. Що там усі мафусаїли, агасфери, спасителі й пророки! Все то лиш символи, безтілесні знаки вічності, далекі від палахкотіння людської крові, від земної юдолі, в якій ми обрітаємося нагі, безсилі та водночас і всемогутні в своїй любові й ніжності.
Ледь чутними словами я лоскотав маленьке Оксанине вухо.
— Мала, чуєш мене?
— Чую, — долинуло знеможене зітхання.
— Я б оце задушив тебе в обіймах тільки для того, щоб самому й воскресити тебе, мов господь-бог!
— Ну, задуши.
— Не віриш мені? Від тебе ллється така сила, що я справді мов бог вознесений над просторами і готов запліднити оці піски, води і навіть повітря! Але все забираєш ти спрагло, невситимо, невтомно…
— Як тобі не соромно таке казати!
— Сором, коли є сторонні й чужі. А ми з тобою — самі. Може, ми щойно народилися. Я виник з простору, а ти вийшла з піску, народжена мною. Глянь: все твоє тіло в піску! І це вже не той пісок, що довкола, це щось надзвичайне, як ти сама!
Її шия, груди, живіт, стегна іскрилися крихітними крупинками кварцу. Безмежні піщані поля всуціль складалися з безбарвної одноманітної субстанції, а тут кожна окрема піщинка світилася на сонці золотом і була прозора, як магічний кристал. Чи не так і кожна людина, взята в своїй окремішності, світиться і виграє дорогоцінними гранями своєї неповторності, а кинута в натовп, загублюється в ньому, стає жалюгідною жертвою суцільного зоднаковіння, і хоч що б там виспівували казенні душі про переваги так званого колективізму, хоч скільки б повторювали, що гуртом і батька добре бити, — гурт завжди залишиться гуртом, юрба — юрбою, а людина може восторжествувати тільки у своїй самоцінності.
— Ми як на острові,— сказав я, — коли б отак — на все життя. Бути тільки вдвох. Щоб ти більше не втікала, а я не ждав. Вже не відпущу тебе ніколи! Як у тій пісні: і сам не піду, і тебе не пущу.
— Я б теж — отак назавжди. Щоб нікого більше не бачити. Рвалася до тебе, а тепер мені більше нічого й не треба…
— Рвалася — і мовчала цілі роки?
— Я ждала.
— Чого ж ти ждала?
— Коли все скінчиться.
— Що скінчиться?
— Ну, все. Хіба я знаю? Людська нужда. Наші муки. Може, отой колючий дріт, за яким я була в Німеччині. А тут кинулася — вся Волга перегороджена, і Волго-Дон, і Куйбишевська ГЕС, там були ще з Біломорсько-Балтійського каналу і з каналу Москва-Волга, до самої смерті за колючим дротом, а ще далі, кажуть, вся Азія обплутана тим дротом: і степи, і тайга, і тундра. Що ж це таке, Миколо? І де йому кінець?
Я пригорнув її, погладив м’яке волосся.
— А ти допитувалася, навіщо я везу тебе в цю пустелю. Людині треба забратися в таке місце, де не дістане її ніякий уряд. Я вже давно задумав: як тільки ти з’явишся, вкраду тебе од усього світу — і сюди!
— А коли б ти знайшов мене взимку?
— Однаково припровадив би сюди!
— В сніг і мороз?
— Ми б розтопили з тобою всі сніги!
— А тоді?
— А тоді б поїхали на агростанцію. З цим райським куточком їй не зрівнятися, та все ж… Ти побачиш… Головне: людей там небагато і жити вони не дуже заважають. Є Паталашка, є Щириця, є Ляпка. Як в «Енеїді»: «прямі були і кривоногі, були видющі і сліпі». Наше ж з тобою щастя, що там — професор Черкас. Мабуть, він страшенно дивується, що я так довго не вертаюся. Бо про те, як я тебе крастиму, я не сказав навіть йому.
— Божевільний! Все тіло в ранах, а він…
— Поки голова на плечах, ніякі рани не страшні. Вище голову, мала! Поцілуй мене, коли хочеш, щоб я тебе поцілував!
Повернути хоч на день те, що вже ніколи не вернеться: юність, молодість, незатьмарене щастя. З запізненням на цілих шість років ми з Оксаною все ж відсвяткували своє весілля. Саме так: весілля, а не свайбу, як колись казали в Зашматківці. Свайби справляли тут восени, коли золотилося листя на деревах і мовби вистеляло золотом довгу путь для молодожонів. Гуляли цілими тижнями, гриміло все село, в грандіозній барвистій опері брало участь старе й мале, вироблений за тисячоліття ритуал витримувався з не меншою ретельністю, ніж урочиста церковна служба, оглядини, сватання, дружки, бояри, коровай, шишки, розплітання коси, сумні пісні розлуки з ріднею, останні гулі, викуп нареченої, вінчання, кількаденне гуляння до першої ночі, після першої ночі, п’яна радість і п’яні сльози, музики і танці до знемоги, і пісні стеляться, як зелений барвінок, ридають і сміються, злітають у небеса до самого бога.
Як почалися колгоспи, свайби вмерли. Душа народу злякано зіщулилася, а тоді мовби й зовсім вмерла. Яскрава свайба замінилася невиразним весіллям, схожим на загальні збори з президією, трибуною, промовами, червоним сатином і скляною карафою з водою. Одружувалися не хлопці й дівчата, а трактористи й ланкові, пастухи й свинарки, тваринники і доярки. Перед самою війною, мовби в передчутті страшного лиха, почалися в колгоспах безкінечні бенкетування, та не були це щедрі частування, які йшли ще з далеких віків,
