Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний
Обідали ми в ресторані «Асторія», де під час громадянської війни нібито був штаб самого батька Махна і, може, саме в отому круглому вікні, яке ми з Оксаною бачили від свого столика, стояв махновський кулемет і поливав свинцем усе живе, що наважувалося вигулькнути на проспект перед рестораном.
— Колись мене теж назвали махновцем, — сказав я Оксані.— Махновцем і гайдамакою. Це було того ранку, коли загинув мій батько. Він лежав біля Тринчикового ставка і вмирав, а за ним з району приїхали два енкеведешники. Вони ще не знали, живий мій батько чи мертвий, потягли його в машину, я кинувся на них, вкусив одного за руку, а другий вдарив мене по голові рукояткою нагана і засичав: «У-у, махновець! Гайдамака!» Я після десятого класу й до училища пішов, бо хотів стати військовим, безстрашним, як гайдамака, щоб помститися всім отим… Військовим став, та не гайдамакою. Не вийшло…
— Ти безстрашніший за всіх гайдамак на світі,— погладила мою руку Оксана.
— Не треба мене втішати. Я не гайдамака, не козак, я тільки смерд. І там, де в степ вгризався бій, він плугом гоїв чорні язви і переорював горби, він — той лукавий, той тутешній, одвічний смерд… Ти любитимеш смерда чи відцураєшся від нього?
— Смерд? А що це таке?
— Це наш хрест, який ми несемо вже тисячу років, Оксано.
…І знов була «Сталінська конституція», і ніч на Дніпрі, але не холодна листопадова ніч мого розпачу, а тепла серпнева і вся в радості, пароплав одважно долав річкові перекати, обачливо обходив зрадливі літні мілини, ми з Оксаною сиділи, обнявшись, на палубі і зорі світили нам у очі, хоч на короткий час, та все ж ми поверталися додому, і тепер уже не треба втікати, полохливо озиратися, щомиті остерігатися лихого погляду, ворожого слова, холодних чужих рук. Ми перекинемо міст від рідного дому до знайденого мною притулку, міст, викуваний нашим терпінням, стражданнями нашими і нашою працею, і пройдемо по тому мосту, як по райдузі, і хай посліпнуть завидющі очі, а чорноротим лихомовцям хай заціпить!
— Не віриться, що оце ми з тобою пливемо додому, — прошепотіла Оксана.
— А я знав, що таке буде.
— Я тоді, як завербувалася, думала: робитиму день і ніч і, може, цим врятую нашу любов. Так же ж гарно воно звалося: «Волго-Дон». А там… Вже ж набачилася я й натерпілася рабства в Германії, так то ж вороги. А тут свої — і рабство ще страшніше. Я тоді подумала: навіщо ж твої рани, Миколо?
— Ти питай не про мене, бо я живий, питай про вбитих. А я чи й був десь — кому до того діло? Жити треба, як усі, а всі живуть— ти вже бачила як. Я тоді слідом за тобою кинувся в село, думав — ти там, хоч малий Марко й написав, що тебе не було й немає. Та однаково мені треба було ждати тебе тільки вдома. Тобі було страшніше, бо ти опинилася серед чужих людей, та ще й у такому проклятому місці. А я серед своїх і хотів хоч роботою незримо поєднатися з тобою. Заробляв, заробляв, заробляв, на тракторі в МТС, тоді на двох роботах на агростанції, помагав нашим матерям, готувався зустріти тебе не з порожніми руками, малого братика треба поставити на ноги…
— А мій брат лежить десь у чужій землі, і тато — теж у чужій землі. Чи відплатиться коли-небудь їхня кров?
— Кров не відплачується. Ні кров, ні страждання. Затоптати можуть. Для цього завжди знайдуться охочі. В газетах пишуть про велику вдячність визволених народів Європи до Радянської Армії. Але вдячною може бути окрема людина, а не весь народ, бо його пам’ять скаламучується в натовпах, і годі шукати в ній просвітлення.
З теплої темної ночі ми поволі впливали в сріблистий світанок, коли небо, води і прибережні піски повиваються чарівним перлистим серпанком, і в м’якому примарливому світлі тільки подекуди темно зеленіють видовжені, як сама ріка, острови, якими значилися колись землі вольностей запорозького козацтва: Дубовий і Шелюговатий, Великий і Лісківський, Верхній Біловод і Відьмірський. Вільний і Переріз, і повільні степові притоки несміливо вливаються в Дніпро: Оріль, Кагальник, Ворскла, Омельник, а між їхніми гирлами в загадковій поплутаності нижуться коштовними прикрасами могутньої ріки її вітки, про які сказано в думі: «Вітки низовії— помічниці дніпровії»: Лісна, Вишемирка, Переволока, Гусарка…
«Сталінська конституція» дала три гудки, один протяжливий, два короткі, безжально руйнуючи чари неповторного дніпровського ранку, вона причалапкувала до нашої пристані, довго незграбно примірялася, ще довше швартувалася, стугоніло щось у нетрях судна, тріщало дерево, безладно скрикували люди, звичайний гамір і звична метушнява, але цього разу кожен звук відбивався в мені тривогою, чомусь здавалося, що на пристані стоятиме Олька і хтивими очима вишукуватиме серед пасажирів мою незграбну постать, не помічаючи Оксани, не знаючи ні сорому, ні жалю, ні пощади. Моя тривога передалася Оксані, вона доторкнулася до мого плеча, тихо спитала:
— Що тобі, Миколо?
— Якось наче холодно стало, чи що.
— Тепло ж яке! Вже он сходить сонце, то й зовсім буде, як у раю!
Які то сили розташували рай поряд з пеклом — добрі чи злі, мудрі чи нікчемні? Я пережив усі пекельні муки, допоки переконався, що в цю ранню пору на дебаркадері немає нікого, нікого, а тоді зазнав усіх райських блаженств, не побачивши Ольки, нарешті повіривши в свою свободу. З’явилася б Олька на пристані, кинулася до мене, що я сказав би Оксані? Пазурець загруз — всій пташці пропасти. Тоді в страшних, як землетрус, Ольчиних обіймах я пропав без надії на порятунок, забувши про честь і каяття, тепер треба було жити далі, а про каяття Оксана не хотіла й чути, ще раз виникла б і стала між нами осоружно-безсоромна Олька, — то й не знати,
