Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний

Я зіпхнув човна, вода підхопила його, понесла, ми з Оксаною були тепер самі серед безмежних пісків, вод, прибережних шелюгів, і тільки далеко-далеко над самим берегом темніли круглі валуни кам’яної забори.

— Згадала це місце? — спитав я тихо Оксану. Вона підняла на мене погляд, мовчки кивнула. Щось її тривожило, вона ніяк не могла збагнути моїх намірів, від самої Каховки я поводився з нею, мов грізний феодал, не питаючи згоди, віз Оксану куди хотів, примушував коритися в усьому, і вона, мовби спокутуючи провину за нашу безглузду розлуку, мовчки корилася, але тут, на рідних берегах Дніпра, в ній відродилися спогади і про давнє горе, страждання й ганьбу, але й про її пречисту любов до мене, яка не вмерла навіть у бруді й потоптаності. Оксана ще хвилину мовчки дивилася на мене, тоді пошепки, ніби лякаючись, що хтось нас може підслухати, поспитала:

— Чого ж ми стоїмо тут? Може, вже підемо?

— Куди? — здивувався я.

— Як то куди? До села. Додому. До твоєї і моєї матері. Вони ж, мабуть, ждуть-не дождуться.

— Ніхто нас не жде.

— Таке й скажеш!

Я обійняв її за плечі, притиснув до грудей, нахилився над її ніжним прекрасним лицем.

— Запам’ятай, Оксанонько, назавжди, на все життя, навіки: ніхто ніде нас не жде, і нікого не ждуть на сім світі, і нікому не потрібний Микола Сміян і ти теж не потрібна ні для кого. Хіба ти ще не пересвідчилася в цьому? Тільки ми з тобою — одне для одного, тільки ми вдвох, чоловік і жінка, наша любов, снага і безсмертя роду, а все інше суєта й марнота: імперії, диктатори, світогляди, принципи, сяйливе майбуття і обіцяне дурням царство свободи. Коли ти отої проклятої осені в Нижньодніпровську зникла, я заприсягнувся, що рано чи пізно знайду тебе, не шукаючи, і ми з тобою відшкодуємо всі найтяжчі втрати, яких нам довелося зазнати навіть тут, в найдорожчих для нас рідних місцях, ми нарешті відсвяткуємо своє весілля, якого в нас небуло, ми наповнимо своєю любов’ю всі рідні простори, все ростуще й плодюще, землю і води, небо і зорі. Та й тоді не вичерпається моя любов до тебе, Оксанонько. Ти мене чуєш?

— Чую, — сказала вона тихо. — Але ти зовсім здурів, Миколо.

— Здурів од тебе. Ти пам’ятаєш, як тоді, на Рейні, прийшла до мене і сказала? Що ти сказала тоді?

— Господи! Коли ж то все було!

— Те, що було з нами, нікуди не зникає. Я не віддам ніяким щонайвищим силам жодного твого слова, ні твого усміху, ні твого зітхання! Поцілуй мене!

— Ми обоє здуріли! — простогнала Оксана, втоплюючи мене в безмежній вільгості своїх гарячих цілунків і безвільно потопаючи сама в суворих водах моєї чоловічої нетерпеливості.

Звісно ж, це було цілковите безглуздя: зупинити час, повернути те, що не вертається, наздогнати літа, які вже не наздоженеш.

Я підхопив Оксанин чемодан, свого портфеля, вузол з речами, зграбастав усе це як попало, ласкаво підштовхнув Оксану плечем.

— Ходімо!

— Куди?

— Кинемо оце барахло під кущі, а самі — купатися!

— Отак зранку — й купатися?

— З ранку й до самого вечора! Сьогодні наш день. Маємо ми право хоч на один свій день у житті?

Ноги наші глибоко вгрузали в сипкий пісок. Ще мить тому незаймана сліпучо-біла цілина краялася двома нерівними смугами безформних слідів, пісок під нашими підошвами плакав, стогнав і зойкав, Оксана, стріпуючи по черзі ногами, скинула босоніжки, але пісок плакав і під її босими ногами і навіть ніби ще жалібніше.

Я вибрав розлогий старий кущ шелюгу, сховав наші речі, нарвав сухої трави для маскування — знадобилася військова наука.

— Давай роздягнемося, — сказав я Оксані,— вже заодно заховаю і одяг. Тоді — хоч і на Вільний пливти!

— Якось незручно ж, — прошепотіла Оксана. — Я піду он туди за кущі, а ти відвернися.

— Вже! — гукнув я. — І одвернувся і навіть очі заплющив!

Однаково ж бачив її навіть з заплющеними очима, її тіло світилося мені й крізь найдальшу далеч, а тут варто було тільки простягнути руку — і воно прилинуло до мене, гаряче, туге, спорзне. Тісний ліфчик і вузенькі трусики були зовсім недоречні на цьому прекрасному тілі. Я рвонув за одну й за другу смужку матерії, Оксана знесилено простогнала:

— Сором же!

Який сором, коли ми зосталися самі на всьому білому світі! Все зникло, не було нічого ні довкола нас, ні нині, ні вчора, ні во віки віків, може, ми ще й не жили, а щойно народилися і вперше побачили одне одного, відчули свої тіла, їхню велику жагу, нестримну жадобу до злиття, у вогні якого зіллються наші безсмертні душі.

Вогонь ударив з наших тіл такими могутніми потоками, що загорілися земля і небо, ми стояли посеред велетенського вогнища, негасиме полум’я пристрасті охопило наші душі, а тіла бив дрож од солодкого страху перед тим неминучим, що мало настати й статися, збутися й відбутися, початися й не кінчатися ніколи, тривати в безмежній радості вічно. До тої сподіваної вічності лишалася тільки мить, вся в терпінні, в паланні, майже в самознищенні, але хотілося продовжити ту мить до безкінечності, затримати на цілі безміри блаженства і захвату.

— Треба скупатися, — долинув до мене її голос.

— А мабуть, треба!

Піски так палахкотіли, що ми насилу втрапили до води. Вода не загасила нашого вогню, вона теж горіла, кипіла, несамовитіла, ми спробували порятуватися на бистрі, ми відчаєно кинулися в колись такі крижано-холодні вири, але й вони сьогодні обпікали наші беззахисні тіла, так ніби в невідомих глибинах під Дніпровим ложем зродилися древні вулкани і звідти б’ють потужні гейзери.

Тепер порятунок був тільки в наших поцілунках, завжди такі палючі, вони серед цього палання стали мовби прохолоднішими, обіймаючи й обціловуючи Оксану, я повів її з води на берег, в глибину сліпучих пісків, ми не помітили, як вибрели з води і занурилися в безмежне сріблисте поле, низький голос води злився з високими виспівами гарячого піску, який ужене стогнав і не плакав під нашими стопами, а сміявся і торжествував і щедро розпросторювався пречистим ложем для нашої нетерпеливості. Біле безмежжя, мов біле тіло, могутнє кругле каміння гранітної забори, ніби жіночі груди, буйні Шелюгові зарості сором’язливо тулилися до краю пісків, ріка, неначе гігантська жінка, в недбалому розкиді могутніх стегон обхоплювала головним руслом і Проріззю острів Вільний — хіба ж не досить місця серед цього безміру і