Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний
Мама тяжко зітхнула, коли Марко слідом за вчителем вийшов з хати, але, здається, вона не дуже переймалася якістю української радянської поезії, маючи свій, суто материнський клопіт.
— Не знаю вже, що його й робити з Марком, — сказала вона тихо.
— А що?
— З отим безруким він, мабуть, умом повредився. Був же хлопець як хлопець, а це почало гарькати, так наче йому язик викришився. Каже не «просо», а «прльосо». Чи ти таке чув?
— Просо, м’ясо і колесо — наші найперші слова. Може, то він на всі лади їх повторює та вимовляє? — пожартував я.
— Та які там лади! Каже не «горобець», а «горльобець». Лихо та й годі!
— Марко спеціально вчиться гарькати, бо він у шкільній виставі грає вождя, а вождь гарькав.
— Що ж то воно за вождь, як слова не може вимовити? Хіба ж такому можна бути вождем?
— А ви чули, як наш голова сільради Соломоненко говорить «пертія більшовиків»?
— Хай він хоч і сказиться той Соломоненко, а це ж таки моя дитина! І що ж ото з нею пороблено?
Я спробував заспокоїти маму:
— Погарькає та й перестане. Головне, щоб успішно закінчив школу.
— Та дай-то бог…
* * *
Не знав я тоді, що коли в нашому найпередовішому в світі радянському суспільстві людина почне гарькати, то вже не перестане до самої смерті.
* * *
На агростанцію про свій приїзд я не повідомляв. Як поїхав, так і приїду. На Веселих Хуторах ми найняли колгоспну вантажівку, сіли з Оксаною в кузов і поїхали в половецький степ, який тепер повинен був стати нашою домівкою.
Поля вже були прибрані, тільки стирчить на обніжках вибілений сонцем пирій, а на цілинних схилах балок доцвітає степова цариця — тирса, срібляться полини, вперто бореться з іржавими подихами близької осені чебрець.
— Боже, яка воля! — притискуючи до грудей руки, вигукнула Оксана. — і оце ми тут житимемо? Миколо, це правда?
— Не тільки ми, а ще Паталашка, Щириця, Ляпка, рудий Терешко…
— Ти ж казав, тут твій професор.
— Професор Черкас теж, але ми з ним складаємо меншість. Ти ж знаєш, що навіть людський мозок поділяється на дві частини. В одній розум, в іншій — емоції. І завжди чогось більше, чогось менше: або розуму або його скаламученості.
— Не мороч мені голову! Тут же так гарно!
Я подумав собі: а може, й справді, як колись співалося в пісні: «Гарно, гарно серед степу, глянь на північ, південь, схід, мені сонце косу клепле, ще й мантачку золотить…» Чоловіки тільки скородять груди степові, а жінкам відкривається вся велика краса цих просторів. Дві півкулі мозку, але так само і дві півкулі людства: чоловіча й жіноча. Одна без одної — яка ж недосконала! Навіть у спаленому літнім сонцем серпневому степу, прищуленому й завмерлому перед настанням осені, Оксані найперше відкрився простір і воля, її не вжахнула навіть залишена тут окупантами іржава брама з слідами безглуздої діяльності Паталашки, вона була в захваті і від долини, в якій тулилася агростанція, і від ставка, і від алеї високих дерев, що відважно занурювали свої зелені плечі в безмежжя вітряних океанів степу, і від червоних дверей нашого скромного дімочка, і навіть від притулених Паталашкою до будинку контори неоковирних колон.
Яке щастя, що ми їхали на агростанцію машиною, і Оксана мовби летіла над землею, і в цій легкій летючості не зазнала того пригнічення духу, яке супроводжувало мене, коли я чалапкав сюди з Веселих Хуторів по сніговій дорозі під сивим зимовим небом. А тепер для мене — це тільки царство ґрунтів, яке Докучаєв долучив колись до трьох відомих царств: рослинного, тваринного, мінерального. Тропічні ліси, акумулюючи сонячну енергію, творять біомасу, виробляють кисень. Болота й торфовища поглинають вуглекислоту, рятуючи все живе від задухи, а ґрунти степів і гірських долин — це жива шкіра землі, природне лоно роду людського і рослинного царства. В ґрунті життя більше, ніж у воді й атмосфері. Живої маси в 750 разів більше, ніж у світовому океані. Один грам ґрунту містить 10 мільярдів клітин мікроорганізмів. Вільямс сказав: ґрунт робить кінечну кількість елементів безкінечною. На жаль, самі ґрунти далеко не безкінечні. За десять тисяч років (починаючи від шумерів) людство втратило понад два мільярди гектарів родючих земель, які стали пустелями, поглинулись промисловістю, понищилися цивілізацією. Всі живі істоти використовують для своєї життєдіяльності один процент живої речовини. Індустріалізація підіймає цей процент до семи. Жити людству лишилося якихось півсотні років. І що тут всі оті грандіозні плани перетворення природи, оте жалюгідне базікання політиків, які вважають, ніби вони грають долями людей. Гра йде незмірно вища. І ставка — все суще. Тютчев пророчо писав колись: «Когда пробьет последний час природы, состав частей разрушится земных; все зримое опять покроют воды, и божий лик изобразится в них». Божий лик знищили, тоді настала черга людей, тепер донищуємо землю і води.
А може, для мене божий лик — у Оксані?
Я зносив її з машини на руках, мов найкоштовніший скарб. Власне, так воно й було. Все інше — суєта і єрундистика! Небагате Оксанине майно, трохи моїх книжок, сільські гостинці на перше введення молодої господині в дім — з цим, ми переступили поріг, щоб одразу й забути про все те, бо в мене тепер була Оксана, а в Оксани перший за все життя власний притулок. Дві кімнатки, в одній новий диван і шість стільців, оббитих барвистим гобеленом, круглий стіл, саморобні полиці, повні книжок, радіоприймач «Фестиваль» на низенькій тумбочці; в іншій кімнатці-спальні широке нікельоване ліжко з панцирною сіткою, шафа для одягу, дзеркало мало не двометрової висоти.
— І це все наше? — не повірила Оксана.
— Сам заробив і сам купив! — гордо випнув я груди.
— Який же ти в мене стахановець! — цмокнула вона мене в щоку. — А я вернулася в чім була.
— Ти трудилася на великій будові комунізму.
— Ох, не згадуй!
— Ну от, — розпростер я
