Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний

— Трудно було?

— Не питай.

— А чому ти кажеш: професор і майор?

— Бо там усі професори й інженери з енкаведе. Цей же Волго-Дон за колючим дротом. Все робили в’язні. А вільні, як оце я, тільки на обслузі біля командування. Нас так і звали: «вольняшки». Мене взяли в комсоставську їдальню, а люди ж там всякі… Чіплялися до мене, як смола, не давали дихати. Спасибі професору Колікову, такий добрий, як батько… Беріг він мене, нікому не давав зобидити… А тоді почула, що Каховка вже буде без в’язнів і без енкаведе, то я й заповзялася: вирватися сюди хочби там що! Професор хворів, він старенький, ніхто мені й помогти не міг, а один там опер, злий, як зінське щеня, стукав на мене кулаком по столу, сичав:

— Дезертирка? Знаємо ми вас, зрадників-репатріантів! Я тобі характеристику таку намалюю, що рідна мати не впізнає!

— Пошлеш йому його характеристику на день Першого Травня! — засміявся я. — Тепер кінець усім характеристикам! Ти знаєш, хто біля тебе сидить? Звичайно ж не знаєш! Звісно, ти могла б сказати, що це колишній тракторист Положаївської МТС, а тоді тракторист загубленої в степах агростанції, де він ще й гордо іменується лаборантом, хоч за те лаборантство платять стільки, що й котові на молоко не вистачить. Але тепер — це вже дипломований спеціаліст сільського господарства, вчений агроном-ґрунтознавець і вже невдовзі — не тракторист-лаборант, а справжній науковий співробітник агростанції імені Й. В. Сталіна, ти ж — його законна жона і найвродливіша жінка в степовій і лісостеповій частині України.

Вона вдала, ніби затуляє мені рот своєю долонькою, мученицьки усміхнулася.

— Невже це правда?

— Я ще не все сказав. У нас є свій будинок! Серед степу широкого — і тільки для нас з тобою!

— А інститут? Тебе поновили? Невже оті люди, які тоді так з тобою, тепер змогли?..

— У советских собственная гордость! Поміг професор Черкас. У нього ж вся сільськогосподарська наука — або друзі, або учні. Домовився в Білоцерківському інституті, і я склав там екзамени… Які там люди! Ох, які ж розумні люди! Ну, а я таки зовсім дурний… Ти там за колючим дротом, а я вихваляюся…

— Я ж не за дротом… Він мені тільки перед очима… А так наче в самій душі… Я так плакала за тобою!..

— Ну, а я й плакати не міг…

Ми сиділи, тісно притулившись одне до одного, взявшись за руки, стиха перемовлялися в сподіванні бодай трохи розвіяти тугу, яка вперто стояла за нашими плечима, нагадуючи про втрачені роки, втрачену чулість, втрачену любов. Ніхто не заважав нам, бо ми були чужі, а чужим ні помагають, ні заважають. Коли стали підпливати до Херсона, вусатий Петро Васильович повів свою делегацію розбирати портфелі, а я кивнув Оксані йти за мною.

— Зійдемо поперед них!

— Незручно ж. Їх, мабуть, зустрічатимуть.

— Зустрінуть і нас, не вмруть!

Площа позад пристані забита була машинами. Чорні, як на похороні. Я нахабно попростував до одної з найбільших. Чорний довжелезний «ЗИМ», дверцята задні гостинно відчинені, в салоні жовто жевріє плафончик. Оксана злякано стогнала позаду, а я сміявся:

— Не тушуйся, мала! На яхті нам грав Маленков, тепер покатаємося на Молотові!

Шофер вискочив з машини, відчинив багажник для моїх валіз.

— Вас як — до готелю чи просто в обком? — спитав він. — Товариш Дружинін жде делегацію…

— Спершу на вокзал, — спокійно розпорядився я, мерщій заштовхуючи Оксану до салону. Простір там був — хоч став столик і грай у дурня або забивай козла. Оксана втулилася в самий куточок розкішного м’якого сидіння, не наважувалася й поворухнутися.

— Подобається машина? — спитав її.— Це товариш Сталін дав спеціальне завдання конструкторам, щоб створили машину для багатодітних матерів.

— Як ви сказали? Для багатодітних матерів? — обережно поспитав шофер, не наважуючись засміятися. — Дозвольте взяти на озброєння?

— Скільки завгодно, я добрий.

— Не анекдот, а конфетка! — прицмакнув водій.

— Чому ж анекдот? — вдавано обурився я. — Це наша радянська дійсність. Лімузин імені Вячеслава Михайловича Молотова для матерів-героїнь. Англо-американським імперіалістам таке й не снилось!

— Ще один анекдот? — водій був у захваті. Він возить головного обласного туза, а ніхто й не знає, що є така думка — перейменувати туза в матір-героїню! Це вже ніби й не Херсон, а просто таки Одеса!

Зате Оксана була далека від таких небезпечних жартів, вона ще глибше втулювалася в свій глухий закуток, і тільки її довгі очі світилися мені звідти тривожними вогнями перестороги.

Не сумуй, не горюй, мала! Вище голову! Більше здорового нахабства!

На вокзальній площі водій, відчиняючи багажник, не знав, як догодити такому незвичайному пасажирові.

— Допомогти вам, — ці чемодани?

— Дякую. Впораюся й сам.

— Вас ждати?

— Мабуть, ні.

— А як же прийом у товариша Дружиніна?

— Привіт товаришу Дружиніну! — потріпотів я пальцями. — Привіт і найкращі побажання!

Хто вони, оті дружиніни-передружиніни, передовий загін, плоть од плоті, керівна й спрямовуюча сила, ум, честь і совість? Хіба ж то не вони в тридцять третьому виморили голодом пів-України! І чи то не вони загнали мою матір під землю і тримали її там роки цілі, за рабську працю не даючи ні зернини? А може, не вони з слизняками-сиротами відторгали мене від тої самої партії, яку я відвойовував своєю кров’ю? Моря крові пролили ми, щоб уціліла, далі жила ця партія великих надій і грандіозних планів, і чим же вона віддячила мертвим і живим? Привіт товаришу Дружиніну, якого я ніколи не бачив і не хочу бачити, бо не вірю в фальшивий демократизм його прізвища, і ні в що більше не вірю, крім своєї любові до Оксани і любові до землі, на якій живу тисячу літ!

Поїзд гримів крізь нічні степи, ми стояли з Оксаною в тамбурі вагону і мовчки цілувалися, на Веселих Хуторах нам треба було зійти, але я не сказав про це Оксані, а вона не знала, ми перемірювали нічні степи далі, знов до Дніпра — від Дніпра в Херсоні до Дніпра в Нижньодніпровську, і коли Оксана побачила вранці знайоме місто, яке стало колись нам таке вороже, вона вхопилася за мою руку і блідо простогнала:

— Я не можу!.. Ці вулиці… Це все…

— Не нам їх боятися — хай бояться вони! Увечері сядемо на пароплав і попливемо додому. Є ще в нас з тобою рідні люди на цім світі чи вже й нема нікого! А день — наш і це місто теж наше!

Ми побували скрізь, де були колись. І в підвалі тьоті Тоні, де