Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний

Вона закусила губу, стримуючи схлип, махнула рукою і вискочила з кімнатки.

Довго я там просидів. Оксана бігала раз, і вдруге, і втретє. Змусила мене попоїсти і принесла з ресторану в судках і мисочках цілий обід.

— Там сьогодні якась делегація з самого Києва, я тобі — той обід, що для делегації.

— Що ж тут їдять делегації?

— А хто як. Ці захотіли безпремінно баранини. Щоб усе — тільки з баранини, мовляв, фірма Таврії, а в Києві цього нема…

На крихітному столику біля вікна вона виставляла мені тарілки й тарілочки, її прекрасні округлі руки русалкою плавали перед моїми очима, видобуваючи мовби й нізвідки дивовижні дари таврійських степів: високий, як сонце, пшеничний хліб; червонощокі помідори, благородно-прозору шурпу; делікатну ягнятину в кислому молоці; неймовірні чебуреки, зверху висушені до чоловічої хрумкості, а зісподу непередавано ніжні і наповнені справжнім блаженством; золотисті скибки динь, в неземних соках і райських пахощах, з якими на землі можуть зрівнятися хіба що пахощі жінки, а для мене — Оксанин дух.

— Окса!..

— Мико!.. О, боже!..

Не було там для нас достатнього простору; весь світ був тісний для нашої чулості і наших захватів. Треба було вирватися на широкі простори, в далечінь, у безмежність.

Поїдемо, ой пої!..

На водний трамвай до Херсона ми запізнилися. Але біля пристані ще стояв білосніжний «Козьма Мінін», ждучи сановну делегацію, і мені стрелила до голови зухвала думка:

— А що, коли й нам — з отою делегацією?

Оксана злякано притулилася мені до плеча:

— Хіба ж можна? Хто нас пустить?

— Самі себе пустимо, мала! Як колись казали на фронті: тримайся зі мною — не пропадеш!

— Делегація ж без нічого, з самими портфелями, а в мене — чамайдани?

— І в мене самий портфель, а ти зі мною! Вище голову, мала!

Делегація була чоловіча. Доброї вгодованості, всі в білих і кремових чесучевих, як і в мене, костюмах, хто з галстуками, хто в українських вишиванках, звеселені після зазнайомлення з великою будовою комунізму, а надто ж після баранячого таврійського обідання, розгойданим парубоцьким юрмовиськом сунули вони через сіренький дерев’яний дебаркадер на вистелену килимами королівську яхту, і я, підхопивши Оксанині речі й показавши їй здвигненням плеча, щоб трималася обіч мене, перепинив той самовдоволений потік, з нахабною впевненістю пішов до трапу, на вершині якого стояли з боків чи то для вищого почту, чи для суворого контролю незворушливі боввани, в білому, в бронзі, в золотому шитві.

Я був зготовлений на все. Коли спитають, чому тут жінка, що за речі, і взагалі — як це так, то я тицьну своє посвідчення межи очі і хай вдовольняться. Наш Паталашка, використовуючи свої давні знайомства і зв’язки, спорудив для всіх співробітників агростанції посвідчення — червоні книжечки з золотим друкуванням на сап’яні: «Агростанція імені Й. В. Сталіна», і кожен хто бачив ті золоті літери «Й. В. Сталін», вже переставав бути нормальною людиною, він почувався так, ніби крізь нього пропустили електрострум високої напруги, суцільна одурілість, здригання, конання, бери його голими руками, роби що завгодно.

Посвідчень тут не питали. Боввани, в золотому шитві, не наважувалися навіть дихнути на сановну делегацію, а поряд зі мною ні жива, ні мертва нечутно ступала Оксана і теж боялася дихнути, я обняв її вільною рукою за плечі, пригорнув до себе, сказав одному з тих в золотих ґудзиках:

— Хто тут у вас? Ми б хотіли в салон.

Бо вже бачив, як члени делегації розповзаються по своїх каютах, ми ж з Оксаною не мали куди йти, а ті дві години до Херсона можна пересидіти й у салоні.

Здорове нахабство завжди має успіх. З належною шанобою нас повели між двох стін, що сяяли дзеркалами, бронзою і лаком, мої ноги з залассям топтали товсті королівські килими, а коли Оксана злякано прошепотіла: «Може, не треба так, Миколо?», я підморгнув їй змовницьки: «Гни кирпу, мала! Все йде так, як треба! Порядок у танкових військах!»

В салоні були ще товщі килими, шкіряні крісла й дивани, розкарякуватий рояль, розкішні буфети з ще розкішнішими буфетницями. Человек проходит, как хозяин необъятной родины своей! «Що будете пити, мадам?» — вклонився я перед Оксаною, зажбурюючи її робітничо-селянські чемоданчики за буржуйську спинку шкіряного дивана.

Оксана звела на мене благальний погляд: чи ще не досить всього, що я накоїв? Але я вже не міг зупинитися. Хто мені заплатить за мою кров і знемогу, за мамине рабство, за наругу над коханою жінкою? Якими постановами і чиїми наймудрішнмн вказівками і рішеннями можна відшкодувати бодай день нашої розлуки, нашого ждання і нашого відчаю? Я всадовив Оксану на диван, підступив до ближчого буфету, недбало кинув розкішній блондинці, що царювала серед пляшок, графинів і бокалів:

— Коньяк мені і шампанське для дами!

Блондинка різонула мене досить недовірливим поглядом. У прислужників завжди міцна пам’ять і гостре око. Буфетниця не пам’ятала такого члена делегації, вже не кажучи про жінку. Але й питати вона не сміла, тому спитала своє:

— Який коньяк і шампанське яке?

Своєрідний пароль для відзначення: свій чи чужий? Знала кого питати після моїх спілкувань з Анатолієм Геворкяном!

— Коньяк, звичайно ж, вірменський, а шампанське — Артемівське. Краще — сухе. Коли є брют, то й ще краще.

— Брют? — цього не знала й буфетниця. Її капітуляція тепер була забезпечена — цілковита і безумовна.

— Брют — це абсолютно сухе. З «Нового света» у вас не буває? З Воронцовських підвалів.

— З Воронцовських? Я й не чула ніколи.

— Ну, почуєте ще, — заспокоїв я її, беручи бокали, — у вас все попереду.

Їй, мабуть, хотілося спокутувати свою підозріливість, і вона зовсім нечутно не промовила, а мовби виліпила губами слова:

— Ви — такий мужчина!

— А ви бачили, яка в мене жінка? — засміявся я.

Оксана дивилася на бокали в моїх руках, як на чаші з цикутою.

— Тримай, мала, — сідаючи біля неї, майже силоміць вставив я їй у руку бокал, — повинні ж ми відсвяткувати свою зустріч після такої розлуки?

— Отут — святкувати?

— А чим погано? Королівська яхта, прогулянка по великій українській річці в призахідному сонці, надзвичайно пристойне товариство. Твоє здоров’я, мала! і знай, що я тебе люблю.

— Мовчи! Це я люблю тебе, а більше й не треба!

— А ти знаєш, що я тобі зрадив? — жорстоко спитав я.

— Мовчи!

— Така безнадія тоді… Як ти могла мене покинути? Коли б