Святослав - Семен Дмитрович Скляренко
– Коли ж, княже, зробимо почесть погребову нашій княгині?
Князь Святослав, що дивився, як за Дніпром спалахує зеленим сяйвом перша зоря, ніби прокинувся.
– А що? Поховаємо як треба…
– Покон велить, – вів далі Лаврит, – поховати до вечора наступного дня, щоб душа покійної не заблукала на небесних луках, а потрапила прямо у вирій…
– Так, так, – загомоніло вже чимало бояр, – поховати треба завтра, по покону…
– Але я хотів би, – подивився на мужів своїх князь, – щоб на почестях були люди. Гонці вже поїхали до всіх земель, хоч повернуться звідти не скоро. Проте і Вишгород, і Білгород, і Родня мусять бути.
Боярин Лаврит мовчав, але з усіх кутків світлиці і навіть з сіней залунали голоси:
– То правда! Вишгород і Родня мусять бути. Вони, либонь, уже їдуть. Покійна княгиня була така недужа…
Та боярин Лаврит ще не сказав усього, що думав. Він загріб широкою п’ятірнею волосся на потилиці й голосніше вже, роздратовано запитав:
– А тризну коли зробимо, княже? Адже підготуватись треба – лодію, і слуг для жертви, і коней, і всякий запас у дорогу…
Якщо говорити правду, князь Святослав хоч і не ждав цього питання від своїх мужів, але розумів, що постати воно може. Напружене мовчання в світлиці свідчило, що запитує не сам Лаврит… Поруч із ним, як це тепер помітив князь, стояв і сивий, старий жрець Перуна.
– Що ж, – відповів на це Святослав, – готуватись до почесті, звичайно, треба, і я вже велів це зробити, але жертви не хочу, тризни по княгині справляти не будемо.
– Як же так? – раптом озвірів і закричав Лаврит. – Усі князі руські – іже за Кия і після нього – поховані були по нашому покону, і над всіма ними людіє робили тризну.
Князь Святослав поволі встав з стільця, ступив уперед і зупинився перед боярами й воєводами з Гори. О, в цю вечорову годину він відчув, що привело їх сюди, чому вони стояли мовчки, чому так глибоко дихають і дивляться блискучими очима на нього.
– Мати моя Ольга, – сказав він так, щоб вони всі чули, – була християнкою і заповідала мені поховати її як християнку – без нашого покону, без тризни.
– Без покону… без тризни… християнка, – прокотилось багатоголосе, хиже, як гадюче сичання, по світлиці.
– Твоя мати, княже, – голосніше від усіх крикнув тоді Лаврит, – була християнкою, і ми покладемо жертви, помолимось, аби її простив Перун. Але вона була, крім того, й нашою княгинею, через що волимо поховати її по покону, як ховали Олега, як твого батька Ігоря… Честь погребова мусить бути виконана!
Дід Олег! Батько Ігор! Погребова честь княжого роду! О, боярин Лаврит знав, куди цілить, і вразив князя Святослава в саме серце. Це говорить не один тільки Лаврит – коливаються попід стінами світлиці гарячі вогні свічад, у червонкуватому відсвіті проходять перед поглядом князя бородаті, засмаглі обличчя мужів з Гори, на нього дивиться сотня злих, роздратованих очей…
– Я вже сказав, – промовив князь Святослав. – Буде так, як веліла княгиня.
Два дні горіли вогнища на Воздихальниці край Києва-города, і густі, чорні дими підіймалися високо в небо, сповіщаючи про печаль і скорботу старої Гори. Гонці гнали, змінюючи на погостах коней, від весі до весі, від города до города. Але далекий шлях від Києва до Новгорода, Ітиля-ріки, червенських городів, і там набагато пізніше дізналися про смерть великої княгині. Сам Київ ховав Ольгу.
Погребова почесть почалася другого дня надвечір. Тоді до княжого терема, де поклали княгиню, зібралася вся Гора, і декому – хто був родовитішим, ближчим до княжого двору – вдалося пробратись у Золоту палату, постояти біля труни. Більшість же горян товпились у дворі, біля ґанків, попід стінами терема.
Вікна в теремі були зачинені. Але було чути, як там, усередині, час від часу співає хор з церкви Ілії, як ридають і примовляють над княгинею по покону давньому жінки. Потім усе в теремі затихло, і раптом на дверях з’явились воєводи й бояри, що несли на плечах дубову корсту з тілом княгині.
Гора мовчала. Корсту поставили на сани, всипані свіжими квітами, поклали кетяг калини, що вже починала червоніти… Так і рушили, гуркочучи на камінні двору, сани. Одразу за ними пішов князь Святослав з синами, далі родичі, воєводи, бояри, всі горяни.
Поки проминули Гору й ворота, погребова почесть розтягнулась, вирівнялась. Тепер вже це був справжній княжий похід, де кожен знав своє місце. Попереду всіх, як і належало, крокувала дружина – у шоломах, з луками й мечами біля поясів, на довгих древках маяли знамена княжі.
Восьмеро кращих гнідих коней з княжих табунів тягли сани, ті самі сани, на
