Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

У палаті було холодно й вогко. Крізь вікна знадвору вже пробивався зеленкуватий світанок, але його було замало, і внизу блищало кілька світильників. При цьому світлі мужі й бояри сідали на ослонах попід стінами, деякі стали в кутках палати.

Мужі й бояри були неспокійні, стривожені. Поспішаючи в передсвіті цього ранку до княжого терема, вони не одягли оксамитових і полуярових шуб своїх і опашнів, не взули хзових чобіт, не почепили на шиї гривен, а на груди чепів. У чорних і сірих домотканих свитках, важких чоботях прийшли вони, сіли, стояли, і палату враз наповнив важкий дух овчини, дьогтю.

Усі думали про одно: давно вже не збирались вони на раду; відколи приїхав князь Святослав – до них не вдавався. Що ж замислив він, навіщо покликав їх тепер?!

І, як це завжди бувало, розбивались мужі на купки; деякі з них, ті, що сиділи на ослонах попід стінами, перешіптувались між собою:

– Невже думає Святослав далі вести рать?

– Станемо разом – нехай-бо сидить у Києві, а воює гостями та слами.

Але були тут і інші мужі, які не крились з своїми думками, стояли посередині, голосно розмовляли:

– Доколи це буде? Гречини сунуть від заходу сонця, в південних землях печеніги. Доколи це буде?

Коли князь Святослав тихо вийшов з темних дверей за помостом і зупинився біля свого крісла, він побачив ці купки схвильованих мужів, почув роздратовані їхні голоси, зрозумів, що їх хвилює.

– Будь здоров, княже Святославе! Чолом тобі, княже! – залунали з усіх кутків хрипкі, приглушені голоси.

Князь Святослав вклонився людям, підвів голову й довго мовчки дивився на бояр, мужів, воєвод.

Потім сів на дерев’яне старе крісло, поволі звів руку.

– Я зібрав вас, мужі й бояри мої, – почав він, – щоб говорити про Русь і про те, як далі бути. Здалеку їхав я сюди й мислив одразу ж радитись з вами. Але відаєте самі – не стало княгині Ольги, довго печалився і розмишляв я один, тепер хочу думати з вами.

– Скажи, княже, – встав з лави під стіною боярин Коснячок, – чи закінчилась уже брань на Дунаї?

– Ні, боярине, – спокійно відказав Святослав, – брань з ромеями ще не закінчилась.

– То коли ж, княже, закінчиться вона? – продовжував Коснячок. – Вої наші третє літо стоять на Дунаї, Київ-город тільки-но мало не взяли печеніги, а завтра прийдуть половці чи торки… Вороги Русі загрожують нам, у землях неспокійно, гостьба наша з херсонітами, греками й всім світом вмерла, а ми воюємо на Дунаї…

І одразу ж поруч із Коснячком встав ще один боярин – Судислав.

– Шукаєш ти, княже, чужих земель і ходиш із дружиною по дань далеку, – зухвало сказав він, – а Русь від того не тільки зиску не має, ворони вже крячуть скрізь над полем.

У палаті ставало видніше, і князь Святослав бачив роздратовані обличчя бояр і мужів, бачив їхні запалені очі, стиснуті руки.

– Для того я й зібрав вас, – мовив він, – щоби знали, для чого я з воями стою над Дунаєм і чи довго ще буде чорне вороння крякати над Руссю. Ви, – звертаючись до мужів, що сиділи попід стінами, сказав гнівно Святослав, – дорікаєте мені, що шукаю чужих земель і ходжу по далеку дань… Гей, бояре мої, коли б ви знали, як важко шукати чужих земель, коли б то ви відали, як важко брати дань власною кров’ю. Не по дань я ходжу з воями своїми і не чужих земель шукаю. З мечем і щитом став я на Дунаї, бо хочу бачити Русь вільною, а не грецькою.

Два літа тому назад, – вів далі князь Святослав, – коли збирав я вас тут, у палаті, то говорив, що мусимо йти на Дунай, щоб битись з кесарем Петром, піднімати болгар і з ними разом іти проти ромеїв. Я вволив вашу волю, пішов до Дунаю, розбив військо кесаря Петра так, що він сам помер з переляку. Усі городи над Дунаєм пристали до нас, і людіє з них сукупно з нами згодні були йти на Візантію…

Князь Святослав замовк, і скорботна тінь проступила на його обличчі.

– Але в цей же час, – сказав князь Святослав, – греки наслали на Київ печенігів, зараз у Константинополі воцарився новий імператор – Іоанн Цимісхій, новий кесар Болгарії Борис прийняв дань від нього, і сукупно вони замислили розбити на Дунаї всю дружину нашу, а відтак іти на Русь і Київ…

– Правду говорить князь, – загомоніли воєводи, що стояли серед палати. – Веди, княже, далі воїв на рать. Нас покличеш – ми підемо.

Але мужів, які сиділи попід стінами, слова князя Святослава не розрадили. Вони сердито грюкали посохами об дерев’яні мостини, кидали:

– І знову брань… Ліпше би поїхали лодіями гостювати на торг у Царгороді… І з Херсонесом гостьби немає… Усі землі закриті.

– Княже! – гомоніли