Святослав - Семен Дмитрович Скляренко
– Ні, мамо, негоже мені в Києві бути, доки кесарі і імператори не розбиті, доки вони насилають на нас печенігів. Там, на Дунаї, стоїть моя дружина, там уся блага колись сходились, а зараз зійшлась вся лжа. Там зі мною поряд стали не кесарі, а болгари, – там середа нашої землі, мушу і я там бути.
– А Київ-город? – болісно промовила княгиня. – Не знаю всього, але боюсь і за землі наші. Котре вже літо іде війна…
– Думаю про Київ-город і про землі наші, – спробував заспокоїти її Святослав. – Але ж тут сидиш ти…
– Що я? – посміхнулась вона. – Сани мої вже стоять біля порога, кожної ночі кличе мене Ігор…
Спочиваючи, княгиня Ольга знову якийсь час помовчала, а тоді промовила:
– Ні, сину, на київському столі вже мені не сидіти.
– З тобою будуть сини мої…
– Ні, Святославе, не мені сидіти на столі. Якщо так – посади синів.
– Але кого з них посадити на столі Ігоревім?
Княгиня замислилась.
– Три сини – і всі три різні, – зітхнула вона. – Ярополк – він у мене хрещений, але злий, зухвалий… Олег також добрий, але дуже тихий… Володимир…
Знову помовчала княгиня…
– Добрий Володимир, хоч і язичник, але бояри його не приймуть… – княгиня замовкла й кінчила: – Ні, Ярополка треба.
– Так, мамо, й зроблю, а тоді піду.
– Ти, сину, зажди… Погреб мя і іди, яможе хощеши…
– Я не покину тебе, доки жива, мамо, – сказав Святослав, – і все зроблю по твоєму слову…
– То й добре! – промовила княгиня і, заплющивши очі, нібито заснула.
Мов уві сні, пробув князь Святослав три дні в Києві, все сходив на Горі, спустився з дружинниками в передграддя й до Подолу.
І скрізь його серце вражали спустошення й руїни, скрізь він зустрічав сполошені очі, скрізь чув висловлені вголос і німі запитання:
– Коли ж, княже, кінець руїні і війнам? Бачиш, княже, як страждає Руська земля?
Повертаючись на Гору, він заходив до синів і матері. Княгиня, видно, дуже мучилась і страждала, їй важко вже було й говорити, але хотіла, щоб син не знав цього. Коли Святослав заходив, німим поглядом запрошувала його сісти, і так у мовчанні минали години…
Третього дня увечері він також прийшов до неї, але затримався в сінях. У матері був священик Григорій, а Святослав не хотів заважати їхній розмові.
Потім священик вийшов, чимсь, видно, стривожений, неспокійний, і сказав Святославу:
– Іди, княже, вона кличе тебе.
Святослав зайшов до світлиці й зупинився біля порога. У куточку горів свічник. Мати лежала на своєму ложі надзвичайно бліда, але тиха і спокійна.
– Сядь, Святославе! – сказала вона.
Він сів недалеко від її ложа.
– От я і висповідалась в усіх своїх гріхах…
– Кому ти сповідалась, в чім? – не зрозумів він.
– Пресвітеру Григорію, а через нього Христу… кінець, сину…
– Навіщо, мамо, говориш ти про кінець? Тобі, княгинє, ще треба жити й жити…
Квола посмішка пробігла по її обличчю.
– Усяке життя закінчується, і княже – також, – промовила вона. – Не втішай мене, сину. І я вже готова до далекої своєї дороги.
Вона помовчала якийсь час, збиралась з думками чи перемагала біль.
– Я тільки одне хотіла попросити в тебе… Прости й ти мене, сину…
– За що я тебе мушу прощати? – запитав Святослав. – Адже ти мені робила тільки добро…
– Добро – це так, я хотіла більше добра зробити тобі, сину. А все ж ти, мабуть, гніваєшся, Святославе, за те, що я вчинила з Малушею?
– Це було так давно, мамо, що, либонь, не варто й згадувати! – тихо сказав Святослав.
– Ні, не говори так. Чим далі дороге минуле відходить від нас, тим дорожча про нього згадка… Тобі було боляче увесь час, Святославе. Мені також було боляче і тоді, і тепер, коли згадую Малушу… Але хіба я могла зробити інакше? Вір мені, коли б зробила так, як веліло серце,
