Святослав - Семен Дмитрович Скляренко
– Тоді говори правду…
Куря мовчав.
– Я допомагав ромеям, – нарешті сказав він.
6Чим ближче доїжджав князь Святослав із дружиною своєю до Києва, тим більша руїна відкрилась його очам… Над широкою, швидкою Либіддю ліс був вирубаний, кущі поламані, над луками, маючи ще й досі поживу, хмарами літали ворони. Порубані, попалені були дерева й на Перевесищі, серед трави біліли кості коней, скрізь чорніли сліди пожарища.
І от князь Святослав зупиняється перед воротами над Перевесищем. Гучно кричить його дружина, на обпалених, чорних стінах города з’являються сторожі – аж тепер прийшов князь, – риплять жеравці, опускається міст.
Князь Святослав засмучений їхав по Горі – й тут пожарище, скрізь руїни, попід стінами могили й могили. Почувши тупіт коней княжої дружини, із хиж на Горі, з теремів вибігали люди. На них страшно було дивитись, – що тільки робить брань!
Біля княжого терема, де стовпились усі дворяни, Святослав круто зупинив коня, привітався і, не розпитуючи нікого, швидко пройшов сходами на ґанок, ступив у сіни. Тут, у сінях, вже стояли і, видно, ждали князя сини Ярополк, Олег, Володимир разом із боярами. Князь Святослав привітався з боярами, підійшов до синів.
Минуло небагато часу, коли бачив він їх востаннє, але як змінились вони: Ярополк витягнувся, погрубішав, дивився на батька гарячими якимись очима, син Олег був однаково блідий, несміливий. Один Володимир кинувся до батька, поцілував його. Але одразу ж, помітивши, що брати образилися, відступив…
– Як княгиня? – запитав у бояр Святослав.
Слова його почув священик Григорій, що вийшов з дверей світлиці княгині.
– Вельми хвора княгиня наша, – відповів священик. – А про тебе вже чула, кличе…
Княгиня сиділа у світлиці, що виходила вікном до Дніпра, у кріслі, спершись на поручні, із заплющеними очима – думала чи, може, спочивала.
– Мамо! – тихо промовив з порога, боячись її розбудити, Святослав.
Вона одразу розплющила очі, – як глибоко запали тепер вони, – пізнала сина, простягла вперед руки…
– То ти й приїхав? – дуже тихо сказала княгиня.
– Приїхав… примчав, коли почув звістку про Київ.
– Спасибі, синку!
Святослав пішов уперед, схилився перед матір’ю на коліна, і вона поклала руку на голову сина, поцілувала його.
Материнська рука! Він добре знав цю міцну колись і теплу руку. Чому ж тепер ця рука така квола, холодна?
– Мамо! – запитав Святослав. – Що з тобою?
– Видиш мя немощну сущу, – з болем відповіла вона. – Не можу ні їсти, ні пити, болить… все тіло… серце.
– Так покличемо лічців, сотворимо жертву…
– Вже ніякі лічці й жертви мені не поможуть… Молюсь богу, щоб кінчились мої страждання… Молись і ти, сину!
Вона заплющила очі, деякий час мовчала, а тоді ніби прокинулась, сказала:
– Що я і мої немощі, сину? У Києві було дуже тяжко, печеніги мало нас не одоліли. Але людіє стояли тверді духом…
– Знаю, мамо, я зустрів орду біля Росі й гнав до Дніпра. Говорив і з каганом Курею. Печенігам заплатили й наслали їх на нас ромеї…
– Знову вони, – важко зітхнула княгиня. – Ні, ти не помилився, що пішов на них, Святославе. І як там?
Він розповів їй усе, що сталось відтоді, як рушили вої до Дунаю, розповів, як брав городи в Болгарії і як мало не дійшов до Преслави…
Бліда, стомлена княгиня, напружено, часто й важко дихаючи, слухала розповідь сина і ніби забула про свою хворобу, стежила в думках за кожним кроком сина і його воїв у Болгарії.
– А син мій Уліб? А Свенелд? А Ікмор? Говори, говори, сину!
І Святослав відповів на всі її питання.
– Добре! – сказала вона, коли Святослав кінчив розповідь. – Немає кесаря Петра, – що ж, така йому й слава. А з сином його не сварись, може ж, він згадає діда Симеона, уклади з ним мир…
– Ой ні, – з гіркотою сказав Святослав. – Що Петро, що Борис – обидва сірі, грецькі. А з Константинополя Бориса підтримує новий імператор – Іоанн Цимісхій.
– Так пошли підмогу дружині своїй на Дунай, нехай блюде межі наші, а
