Святослав - Семен Дмитрович Скляренко
– Мамо! – сказав Святослав. – Я знаю Гору й Уліба. А зробив я тільки те, що мусив і зміг…
– Що мусив і зміг, – повторила його слова княгиня. – Ні, Святославе, ти зробив більше, ніж міг… Колись… тоді… я мучилась і вагалась. У трудний і страшний час жила я, сину. Твій батько Ігор не закінчив збирати землі, це довелось мені… Ти був зі мною, пригадуєш Іскоростень?
– Пригадую…
– Люди говорили, що я мстива, зла, хижа. Не помста, а страх за землі наші, за Русь вели мене в Деревлянську землю. Бо коли б одпала від нас Деревлянська земля, то пішли б за нею й інші. І, може, не було б днесь і Русі!..
– Ти – мудра, мамо! Я бачив, що ти тоді зробила, знаю й те, чому ти замінила дань уставом…
– Що устав, – княгиня показала за вікно, – коли вони думають про одне. Я, сину, роздала вже їм усі землі, ліси і ріки…
– Але ж є ще й люди, мамо… Русь – не токмо Гора, а багато племен, язиків, городів.
– Так, – згодилась княгиня. – Русь – це багато племен, язиків, городів… Вони тепер з’єднались, і ти веди їх проти ворогів, веди проти Візантії. А за Малушу ти мене прости, сину! Прощаєш?
– Прощаю, мамо!
– І другий раз прости…
– Прощаю…
– І третій…
– Прощаю…
– Спасибі, сину, – княгиня довго лежала із заплющеними очима, ніби спочивала.
– Усе кінчається, – згодом промовила вона і подивилась на Святослава. – Отак затихає життя. Проминуть літа, пройдуть віки… Чи ж взнають колись люди правду про те, як важко нам і всім людям було на Русі?
– Взнають, мамо, – впевнено сказав Святослав.
– Коли помру, – сказала княгиня, – не роби тризни по мені… маю пресвітера… нехай поховає як християнку…
– Мамо! – вирвалось у нього. – А дозволиш мені взяти Малушу?
Княгиня Ольга довго не відповідала, потім, ніби їй треба було сказати щось надзвичайно важливе, спробувала підвестись… і підвелась, сперлась на руку, сіла…
– Ти знаєш, Святославе, – сказала вона, дивлячись на сина якимись надзвичайно великими очима, – що тоді… у ту ніч… коли Малуша виїжджала з города… я пожалувала їй село… Будутин…
– Пожалувала село?
– Так… але вона його не взяла. Відмовилась… бо хотіла не пожалування, любила тебе… отакого світлого… як ти є… Знаєш тепер, яка Малуша…
Княгиня зупинилась…
– Малуша, – кінчила княгиня. – Вона… вона дужча, ніж я… знайди… візьми її…
І враз очі її згасли, мертва голова одкинулась на подушки…
Всю ніч після цього князь Святослав не спав. Київ давно вже знав, що княгиня непоправно хвора. І як тільки чорне знамено, – вісник смерті, – з’явилося над стінами города, зашуміла, загомоніла Гора, боярині й воєводині жони кинулись до княжого терема, звідти залунали їхні сумні, розпачливі крики – вони опоряджали й збирали княгиню в далеку дорогу.
Ліпші ж мужі з Гори, що були своїми людьми в теремах княжих, поспішали зараз до князя Святослава – їм треба було розв’язати багато справ.
Князь Святослав сидів у великій своїй світлиці, що виходила високими вікнами до Дніпра, оточений трьома синами. Поблизу них стояло кілька воєвод, що приїхали разом із князем від Дунаю, біля дверей світлиці ждали напохваті слуги.
Горянські бояри й воєводи заходили до світлиці, зупинялись перед князем і, низько вклонившись, мовчки одходили набік – у годину, коли княгиня спокоїлась, але душа її, як усі вони вірили, блукає ще десь близько, не годилось ні про що говорити.
Мовчки, схиляючи голову, відповів їм і князь Святослав з синами. Люди співчувають їм у великому горі, горе князів – горе і їх.
За вікном швидко темніло. Ще видно було темно-сині води Почайни, острів, голубе плесо Дніпра, жовті коси по той бік, ліси, небо. Але все це примеркало, гасло. Ніч насувала зі сходу…
У сінях дворяни били в кресало, роздували вогонь. Потім хтось із них з свічкою в руках зайшов до світлиці і заходився запалювати світильники, що стояли попід стінами. Тоді за вікном зовсім потемніло.
І враз стало видно усіх бояр і воєвод, що збились попід стінами. Бородаті, засмаглі мужі переминались з ноги на ногу, ховали руки з високими
