Амстердам - Ієн Макьюен
Листи, як і раніше, були розкидані по килиму, і йому варто було б їх позбирати, доки не прийшла прибиральниця. На подушці було видно тільки його голову — п’ятдесят два роки, а волосся досі чорне. Роуз ніжно скуйовдила йому пасма. Іноді, під час обходу, медсестра може таким чином розбудити дитину, і Роуз завжди зворушували такі секунди зніченості в хлоп’ячих оченятах, коли дитя усвідомлювало, що воно не вдома, а дотик не мамин.
— Любий,— прошепотіла Роуз.
Його голос приглушувала зимова ковдра.
— Вони там?
— Дев’ятеро.
— Чорт.
— Мені треба бігти. Я подзвоню. Бери.
Він відгорнув ковдру в себе з обличчя й сів.
— Звісно. Дівчинка. Кенді. Хай щастить.
Вони злегка поцілувалися в уста, й Роуз подала йому до рук чашку. Погладила його по щоці й нагадала про листи на підлозі. Потім тихо відійшла й зателефонувала своїй секретарці в лікарню. У передпокої вона вбралась у товсте вовняне пальто, подивилася на себе в дзеркало, хотіла забрати ключі й шарф, але передумала і повернулася нагору. Джуліана вона заскочила саме таким, яким і очікувала: він дрімав горілиць, розкинувши руки, чай вистигав біля стосу відомчих паперів. За останній тиждень, відколи почався скандал,— а фотографії оприлюднять завтра, у п’ятницю,— у Роуз зовсім не було часу, не випадало навіть секунди, коли обговорити з ним свої справи, і хоча вона знала, що запам’ятовувати імена — це його навички як політика, її зворушило, що він не полінувався запам’ятати ім’я дівчинки. Роуз торкнулася його руки і прошепотіла:
— Джуліане.
— О Боже,— промовив він, не розплющуючи очей.— Перша зустріч о пів на восьму. Пройти крізь цей гадючник.
Вона озвалася голосом, яким послуговувалася для заспокоєння зневірених батьків: повільним, тихим, етерним і зовсім не суворим.
— Усе буде добре, дуже добре.
Він усміхнувся їй, абсолютно не переконаний. Вона нахилилася й сказала йому на вухо:
— Вір мені.
Унизу вона ще раз подивилася на себе в люстро. Застебнула пальто на всі ґудзики й загорнула шарф так, щоб він наполовину затуляв їй обличчя. Узяла портфель і нарешті вийшла з квартири. У передпокої вона зупинилася біля дверей, затримавши руку на замку, готуючись його відімкнути і прожогом кинутися до своєї машини.
— Ой! Розі! Сюди! А тепер сумний погляд, будь ласка, місіс Гармоні.
2
Приблизно тої ж години, за три милі на захід, Вернон Голлідей прокидався та знову провалювався в сновиддя — чи то пак у спогадування, підсилене сновидною формою, у сни-спогади про те, як він біжить коридорами по запиленій червоній килимовій доріжці до зали засідань, запізнюючись, знову запізнюючись, запізнюючись, і від цього наразиться на неминуче презирство, біжить з останнього засідання на це засідання, і до обіду буде їх ще сім, зовні здається, що він просто іде, але всередині він мчить, як спринтер, цілий тиждень, викладаючи аргументи перед розлюченими граматиками, а потім перед скептичною радою директорів «Експерта», перед виробничим штатом, перед юристами, потім перед своїми підлеглими, а далі — перед підлеглими Джорджа Лейна, перед Радою зі справ преси, і живою телевізійною авдиторією, і незліченними, нездатними запам’ятатися, задушливими радіостудіями. Вернон обстоював громадський інтерес до пакету фотографій саме так, як і в розмові з Клайвом, тільки елегантніше, велемовніше і жвавіше, з більшим притиском і ясністю, з прикладами, з діаграмами, графіками й таблицями, з заспокійливими прецедентами. Але здебільшого він біг, з небезпекою для життя вламуючись у вир таксі, у заюрмлені вулиці, прямуючи з таксі до мармурових фойє, у ліфти та з ліфтів, біг коридорами, які дратували тим, що тягнулися нагору, гальмуючи біг, примушуючи спізнюватися. Вернон ненадовго прокинувся й помітив, що його дружина, Менді, уже покинула постіль; потім очі в нього заплющилися, і він знову опинився там — високо піднімаючи портфель, перепливав чи то воду, чи то кров, чи то сльози, які текли по червоній килимовій доріжці, що вела до амфітеатру, де Вернон сходив на подіум, щоб пояснити сутність своєї справи, доки всі навколо загробно мовчали, і тиша нависала навколо, наче секвої, а в мороці десятки людей уникали дивитися на нього, а хтось за кілька кроків од нього віддалявся по цирковій тирсі, і цей хтось був схожий на Моллі, але не озивався, хай скільки Вернон кликав.
Нарешті він цілком прокинувся під лагідні звуки: пташине щебетання, гру радіо на кухні, тихе клацання дверцят шафи. Він відсунув ковдру й лежав горілиць голий, відчуваючи, як центральне опалення висушує липкий піт на грудях. Його сни були просто калейдоскопом уламків минулого тижня, справедливою відповіддю на його темп і емоційні виклики, але вони оминали — через мимовільну упередженість несвідомого — стратегію, логіку, яка фактично тримала його при глузді. День публікації призначений на завтра, на п’ятницю, а одна світлина відкладена до понеділка, щоб підігріти тему. І ця тема аж пашіла життям, вирувала, штурхалася і летіла так, що навіть випереджала Вернона. Протягом кількох днів, щойно заборону було знято, «Експерт» мусував історію Гармоні, розпалюючи громадський інтерес, тож фото, ніким ще не бачені, стали легендою політичної культури, від парламенту до пабу, часткою всеохопної дискусії, предметом, про який жоден важливий гравець не може не скласти власної думки. Газета висвітлювала судові баталії, холодну підтримку братів по уряду, тремтливе сум’яття прем’єр-міністра, «серйозну стурбованість» високопоставлених діячів опозиції, міркування поважних і порядних. «Експерт» відкрив свої шпальти для випадів з боку тих, хто виступав проти публікації, і він же організував телевізійні дебати з необхідності ухвалення закону про конфіденційність.
Незважаючи на інакомислячих, загальний консенсус був такий: «Експерт» — респектабельний бойовий часопис, а уряд занадто довго був при владі, він і фінансово, і морально, і сексуально розбещений, а Джуліан Гармоні — плоть від плоті цього уряду, підступний тип, чию голову треба негайно подати на тарелі. За тиждень наклад виріс на сто тисяч, і головний редактор став помічати, що його аргументи зустрічає тиша, а не протест з боку редакторів; потай усі хотіли, щоб він не зупинявся, але щоб у протокол занесли їхню принципову незгоду. Вернон вигравав суперечки, тому що всі підлеглі тепер побачили, що вб’ють двох зайців — і газету врятують, і
