Амстердам - Ієн Макьюен
Він долав шлях пішки зо чверть години, просто підіймаючись пагорбом, який увінчувався великою нахиленою поцяткованою кам’яною плитою, і нарешті сталося те, на що Клайв і сподівався: він смакував свою самотність, він був щасливий своїм тілом, його розум втішно витав деінде,— і тут Клайв почув музику, яку шукав, або принаймні знайшов ключ до розгадки її форми.
Це зійшло як дар. Великий сірий птах злетів з голосним криком тривоги, щойно Клайв наблизився. Коли птах набрав висоту і майнув удалечінь через долину, він зронив лункий крик із трьох нот, який Клайв визначив як інверсію, написану ним для пікколо. Яка витонченість, яка простота! Повторюючи і повторюючи цю послідовність звуків, Клайв намітив ідею простої і красивої пісні — майже чув її. Але не цілком. З’явився образ східців, які плавно спускалися вниз — від люку чи то горища, чи то легкого літака. Ноти накладалися одна на одну, перша вела за собою наступну. Він чув мелодію, вже тримав її — і от вона зникла. Ще відчувалося мерехтіння дражливого завершального образу, згасав заклик сумного мотиву. Ця синестезія була тортурами. Ці ноти були цілком взаємозалежні — маленькі поліровані гачечки, які прокручували мелодію по досконалій дузі. Він знову майже чув її, коли досяг вершини похилої скелі та спинився, щоб винишпорити в кишені блокнот і олівець. Не така вже мелодія й сумна. Там, усупереч усьому, багато іскринок оптимізму, рішучості. Завзяття.
Клайв почав гарячково накидати фрагменти почутого, сподіваючись поринути в інакше буття, коли раптом у свідомість втрутивсь інший звук — не пташиний крик, а дзюрчання голосів. Клайв був настільки захоплений, що мало не відкинув спокусу глянути вгору, але все ж таки нічого не міг із собою вдіяти. Задивившись на плиту, що височіла футів на тридцять, він помітив мініатюрне озеречко, навряд чи більше, ніж велика баюра. На траві, що торочками обрамляла озерце, стояла та сама жінка, яку він бачив, коли вона проходила повз,— жінка в синьому. До неї лицем стояв і стиха промовляв чоловік, убраний, безумовно, не для прогулянок. Обличчя в нього було видовжене і худе, як писок у тварини. Одягнений чоловік був у старий твідовий піджак і сірі фланелеві брюки, а також у плаский кашкет, а навколо шиї був зав’язаний клапоть брудної білої тканини. Можливо, фермер з пагорбів чи друг, який не любив ні походів, ні спорядження, але прийшов зустрітися з жінкою. Як-от Клайв і уявляв.
Ця несподіванка, ці яскраво-живі постаті в скелях, здавалося, були підготовані саме для нього. Так начебто вони були акторами, які пронизливо розігрували сценку, сенс якої він мав угадати, а вони грали це несерйозно, удаючи, ніби не здогадуються, що за ними спостерігають. Хай що там було, але в свідомості Клайва мигцем наче спалахнула неонова вивіска: мене тут немає.
Він пригнувся і продовжив свої записи. Якщо занотувати ті елементи, які він вловив, то можна буде усамітнитися на гребені й опрацювати решту. Почувши жіночий голос, він не звернув на нього уваги. Вже важко було пригадати те, що здавалося таким ясним усього хвилину тому. Якийсь час він боровся, а потім намацав його — цей багатошаровий тембр, такий явний, коли він щойно зринув, такий невловимий, коли увага відволіклася. Клайв мережив позначки якнайшвидше, ледве встигаючи за думкою, та коли жіночий голос раптово зірвався на крик, рука його застигла.
Клайв знав, що так не можна, знав, що має продовжувати писати, але вкотре вже визирнув з-за бескету. Жінка тепер повернулась обличчям до Клайва. Він здогадався, що їй під сорок. У неї було маленьке, смагле, хлоп’яче личко, а волосся — кучеряве й чорне. Вони з чоловіком знали одне одного — ось чому вони сперечалися — певно, сімейні чвари. Вона поставила свій рюкзак на землю і застигла в непокірній позі: ноги розставлені, руки в боки, голова ледь закинута. Чоловік на крок підступив до неї й схопив за лікоть. Вона різко скинула його руку з ліктя. Потім щось викрикнула, схопила рюкзак і спробувала завдати на плече. Але чоловік зловив його і потягнув до себе. Кілька секунд вони змагалися, і рюкзак літав туди-сюди. Нарешті чоловік забрав його й одним зневажливим порухом, самим змахом зап’ястя, шпурнув у гірське озерце, де рюкзак наполовину занурився під воду, повільно потопаючи. Жінка рвучко ступила два кроки до води, але передумала. Щойно вона повернула назад, як чоловік знову спробував узяти її за руку. Весь цей час вони розмовляли, сварилися, але їхні голоси лише вряди-годи долітали до Клайва. Він лежав на похилій плиті, затиснувши в руці олівця та блокнот, і зітхав. Чи не втрутитися йому, справді? Він уявив, як збігає вниз. Коли ж він досягне мети, то події можуть розгортатися так: чоловік утече, жінка буде вдячна, і вони разом спустяться до траси біля Сітоллера. Та навіть цей найменш вірогідний розвиток подій зруйнує Клайвове крихке натхнення. Чоловік, скоріше за все, спрямує свою агресію на Клайва, доки жінка дивитиметься на це цілком безпорадно. Або ж задоволено — бо й таке вірогідно: може, вони одним мотузочком пов’язані, то й напосядуться разом на непроханого захисника за те, що він посмів утручатися.
Жінка знову закричала, і Клайв, залігши та притиснувшися до скелі, заплющив очі. Щось неоціненно-коштовне — маленький самоцвіт — котилося геть від нього. Могло ж статися й інакше: замість залізти сюди, він би вирішив спуститися до Стай-Геду, минувши флуоресцентно-яскравих школярів, і пройти Коридором до Скофелл-Пайку. Те, що коїться тут, ішло б як іде. Їхня доля, його доля. Самоцвіт, мелодія. Її вагомість тиснула на нього. Так багато залежало від цього: симфонія, урочисте святкування, Клайвова репутація, ода радості оплакуваного століття. Клайв не сумнівався, що оте напівпочуте має вагу. У цій простоті — досягнення всього життя. Він також не сумнівався, що це не шматочок музики, яка просто чекає, щоб її відкрили; те, що він робив, доки його не перервали, було творенням, куванням мелодії з пташиного голосу, використанням пильної бездіяльності захопленого творчістю розуму. Стало ясно, що тепер Клайву доведеться робити вибір: або спуститися вниз і захистити жінку, якщо вона цього потребує, або ж прослизнути у бік Ґларамари й знайти усамітнений куток, щоб продовжити роботу, якщо не пізно. Він не міг лишатися тут і нічого не робити.
Розлючений голос примусив його розплющити очі та підвестися, щоб глянути вниз. Чоловік
