Новий рік у Стамбулі - Галина Василівна Москалець

Я стояла, притиснувшись до стіни в метро. Мені здавалось, що якась сила штовхне мене під потяг. І мені було в принципі байдуже, що це станеться на очах у моєї дочки. Вона вже доросла, вона це переживе. Мені потрібно звільнитись.

І в той же час я гарячково шукала пояснення, чому це зі мною відбувається. Мала подібний напад одного разу на свій день народження. Я тоді хотіла залишити мобілку, замкнути за собою двері і поїхати до Урожа. Йшлося про те, щоб відгородитись стіною. Хоча я не думала тоді про смерть, лише про втечу. Коли я сама, мені легше впоратись із стресом. Я маю досвід. Я знаю, що це таке, коли ти не можеш піти з дому, бо немає куди, і ти не хочеш йти, бо це твій дім.

Зараз я вільна, мене ніщо не тримає, мені нема чого втрачати. Я можу розчинитись у порожнечі своїх дитячих і навіть дорослих кошмарів, які мені вже не сняться, і я не чую тієї моторошно-прекрасної музики, суть якої нелюдська. Цей притлумлений розпач проривається час від часу. Я зараз переживаю те, що моя мама за ці самотні роки старості, коли вона звела своє життя до виконання елементарних робіт, і спочатку перестала їздити до дочок, потім перестала ходити до магазину, потім перестала виходити за межі подвір’я. І померла, оточена непроникним муром, наодинці зі своїм страхом, в обложеній фортеці. Я відчуваю її присутність в собі, я готова сказати своїй дочці те, що казала мені мама: ТИ МЕНЕ НЕ РОЗУМІЄШ. Якщо я це скажу, то і моя фортеця буде збудована.

Навіть поїздка в метро перетворюється для мене на тортури, бо люди надто близько, і всюди у вікнах їхні відображення. У чорних дзеркалах. Тому люди у метро намагаються читати, щоб не зустрічатися з кимось очима.

Я не знаю, куди ми їдемо. Коли виявляється, що ми приїхали у Мармарай, де збираються для своїх сакральних ритуалів туристи з усього світу, в мені наростає глухе невдоволення. Людей стало втричі більше, до Святої Софії тягнуться гігантські черги. Лада каже, що треба подивитись Блакитну мечеть, Султан-Ахмед, найкрасивішу мечеть Стамбула, але туди впустять лише о першій. А поки що можна походити.

— Мені все одно, — кажу я. Все ж краще, ніж ТИ МЕНЕ НЕ РОЗУМІЄШ. Бо я сама себе не розумію. Руки й ноги в мене наче чужі, я їх не відчуваю, серце як грудка криги. Раптом я усвідомлюю, що орієнтуюся в просторі і можу ходити сама, і це добре. Клітка розширилася. Полишивши Ладу з Томеком, я оглядаю єгипетський обеліск, наче вчора витесаний. Він стоїть у ямі, бо історія завжди нижче, ніж сьогодення. Тут десь метрів на три. Я бачила такий самий обеліск, тільки маленький, у Яффо, щойно відкопаний, ще з необлаштованою ямою.

Тут був колись іподром. Античність в Стамбулі давно зникла, від неї залишився лише позеленілий бронзовий стовп, наче обмотаний мотуззям.

Я сідаю на лавку, спиною до святої Софії, але мені холодно і весь час підходять торговці з путівниками. Так паскудно мені вже давно не було.

За площею вуличка, яка йде півколом, і там я знаходжу крамничку з авторською керамікою. Гроші у мене є, мені їх не шкода. Лада каже, що я могла б купити дешевше кота, розмальованого квітами, але я на неї шиплю. Кіт — для Ані, дівчинки з Луганська, яка збирає котів. Іепер я розумію, звідки у Львові всі ці фігурки котів, горнятка, тарілочки. Запозичили у турків, хоча таких гарних котів у нас досі немає. Я вибираю сірого котика, обтічної форми, щоб не розбився в дорозі.

Лада з Томеком йдуть вниз, до моря, не озираються, а я сідаю навпроти муру султанського палацу, понищеного, наїжаченого побитою цеглою, і думаю, наскільки я близька до того, щоб розправитися зі своїм життям, змінити все. Пропасти. Спуститись іншою дорогою до моря, набрати в кишені гальки. Так, здається, покінчила з життям Вирджинія Вулф. Мене ніхто не знайде, вода змиє всі знаки з мого паспорта. Або я просто йтиму, доки не впаду, чи, можливо, хтось надасть мені притулок у вбогій кімнатці, видіння якої мене так переслідує, з теплим жовтим світлом. І я почну нове життя, забувши про попереднє. Але це в юності я вірила в безмежність людського милосердя, тепер таке видається мені неможливим.

Коли я пригадую цей момент зараз, то думаю, що був ще й інший варіант — піти й на якомусь узбіччі дороги, зарослої травою, можливо, побачити вказівник «Притулок». Абсолютний притулок, де тебе ні про що не питають і ти можеш назватися як завгодно. І можеш залишатися там стільки, скільки потрібно, увійшовши через Східні Ворота. Мої читачі думають, що я створила той Притулок. Ні, він існував і існує без мене. Просто треба все полишити і піти, і знайти, не шукаючи. Ніщо інше, лише безмежна втома приводить нас туди.

Мені часом здається, що я випадково прийшла на цей світ, ніхто цього не хотів, і це вплинуло на все моє життя. Зі мною бувало, коли я тікала вночі з хати, бо не могла впоратись з болем, образою, і, потинявшись якийсь час, поверталась. Було багато причин це зробити. Хтось плаче, хтось влаштовує істерику, хтось виливає свій гнів на інших. Але я так не вмію. Я просто йду світ за очі, з малесенькою надією, що перед тим, як впасти у прірву, мене хтось лагідно візьме за руку і тихо скаже: «Нічого, ти в безпеці». Я ніколи не могла поговорити ні з мамою, ні з татом, бо вони давали оцінку кожному моєму слову, замість того, щоб просто обійняти й збрехати бодай щось. Вони теж відчували мою неприкаяність і не знали, що робити зі мною. Я ніколи не звинувачувала їх ні