Новий рік у Стамбулі - Галина Василівна Москалець

музеях, — копії світлин, все якесь заполітизоване з реверансами у бік турецької влади. Я згадала собі Цфат, синє місто у Галилеї, з такими самими крутими вуличками й синагогами, вмонтованими між будинками, з яких лише одна не була відновлена і лежала в руїнах — Львівська. Ми дуже довго її шукали, нарешті Лада спитала якогось рабина. І той ґранат над прірвою, де був єврейський цвинтар, з потрісканими від спеки плодами, що наче показували зуби. І повно мистецьких ґалерей, розрахованих на туристів. Містика Цфату була надійно схована в плодах ґраната, в сліпучих краєвидах пустелі, блакитних стінах. В нігунах, що так нагадують суфійські співи, бо це все — Схід. І цей європеїзований музей — не для людей з вулиці, а спосіб заповнити безлюдність синагоги. У Стамбулі чимало синагог.

Тепер я згадала нещасного лже-месію Шабтая Цві, чиї справжні нещастя почались у Стамбулі, де він був фактично в ув’язненні. Можливо, він бував у цій синагозі, чи проходив поряд, бо коли він прийняв іслам, то євреї його зненавиділи. Тільки найбільш ревні його послідовники вважали, що іслам прийняла його тінь, а сам він пішов на небо. Власне, їхав Шабтай на зустріч з турецьким султаном, а потрапив до в’язниці. І їхав він у Стамбул через Цфат. Султан під тиском змусив його прийняти іслам, і це навернення не є істинним чи щирим. До того ж, змушені перемінити віру, євреї все одно сповідували батьківську потай, вели подвійний спосіб життя. Трапилось це 1666 року, не дивно, що Шабтай Цві так усіх налякав: і християн, і мусульман, і юдеїв.

Я народилась, як і Шабтай Цві, 9 ава, в найстрашніший день єврейського календаря — Судний день. Єрусалим, Цфат, Стамбул. Доля привела мене до них саме у тій послідовності, що й Шабтая Цві. Коли я милувалась із ґалереї побляклими розписами синагоги, у моїй свідомості укладались вже візерунки. Дозволяти, щоб речі на тебе діяли, — це велика втіха. Ти не мусиш нічого робити. Примус до пізнання — це як насильницьке потурчення чи охристиянення. Душу не навчиш вірі, віра осягається, коли ти дозволяєш їй проникати в себе світлом, візерунком, музикою. Коли я слухаю нігун, я відчуваю чар юдаїзму, суфійська музика входить у моє серце так само, як у серце мусульманина, вірменські духовні пісні я відчуваю як вірменка, а «Реве та стогне Дніпр широкий» для мене є сакральним співом. Слова не мають значення, вони вторинні, музика — первинна, бо вона відроджує в душі гармонію Всесвіту. Музика здатна подолати хаос. Так сурми колись змусили впасти мури Єрихону.

Але я все ще в ув’язненні. Іноді мені здається, що від повної свободи відділяє лише тоненька плівка, як у мильній бульбашці, але виявляється, що то куленепробивне скло. Поки на туристичній вулиці Галати музиканти готувались до вечірнього концерту, ми зійшли на набережну, схожу на кримську. Я сіла на лавку, і до мене прибігла триколірна кицька з вуличного кафе посидіти на колінах. Мені так шкода її було. Вона не голодує, але хоче ласки. Були б ми у Львові, я взяла б її до себе. Мені сумно, коли бачу тварин на вулицях у погану погоду. Бо погода хоч і трохи виправилась, але дув холодний вітер і час від часу сипав дощ.

Томек хотів знайти колишній портовий склад, де зробили виставковий зал, і ми швидко покинули ґламурну набережну і пішли довжелезною вулицею, по якій страшенно гуркотіли машини і яку не навідували туристи. Будинки високі, сучасні, але якісь занедбані. Схоже на Тель-Авів. Корбюзьє того всього не бачив, цього ще на початку XX століття не існувало. Тут могли рости сади, а в садах — дерев’яні будиночки з різьбленими балконами, повитими виноградом.

Ця вулиця нагадувала нотний стан. Ре, мабуть, була вірменська церква, дуже велика, сіра, з боку моря. Щоб побачити її, потрібно було перейти через кілька транспортних смуг. Вірменські храми всюди виглядають сиротами, бо вірмени покинули давно насиджені місця і подались в інші, успішніші чи безпечніші краї. Нема кому ходити в ці прегарні храми, які ніколи не переплутаєш з католицькими чи православними. Те саме з костелами по селах. Колись у нас мешкали українці, поляки, євреї, німці, і одного разу вони зникли. Залишились самі українці, автохтони, бо в них не було іншої батьківщини, їм не було куди тікати від окупанта. Тільки в гори й ліси.

До — будинок, весь закутаний у чорну плівку, напевно, його реставрували. Оскільки він мав дев’ять поверхів, вражала сама кількість плівки, я таку купувала, щоб закривати меблі під час побілки. Але якби я жила сто років тому, то напевно б відчула жах. Все одно, навіть зараз будинок видавався чимось лихим, дивитись нього було неприємно.

Мі — потріскані сходи, пофарбовані в кольори веселки, що ніби ведуть з моря в небо. Старший чоловік годує котів, приніс їм гостинці. Він розмовляє з ними як давній приятель.

Фа — у дворі, де на колишньому складі сатирична виставка «24 години з життя бюрократа» — антисемітський плакат, щось про Палестину.

Царство «лівих».

Ми повертаємось, щоб піти по тих чарівних сходах все вгору і вгору, й опиняємося на головній площі Тахрір, де повно туристів. Для тих, хто вийшов із совка, лівий рух — щось абсолютно ідентичне з комсомольською ідеологією. Мене це, принаймні, страшенно дратує. Площа нагадує райцентр, тільки що сріблястих ялинок бракує. Та й Лада з Томеком байдужі до лівизни, майже байдужі. У країні, де сто років не було війни, молоді хочеться чогось такого помірковано-радикального. Тому Орхан Памук для них ідол. Можна піти в Музей невинності, але це дорого, і дивитись на 50 недопалків героїні за 40 лір, ну його. Наші зірки укрсучліту залюбки поробили б собі такі персональні музеї, але в них немає грошей і на Нобелівську премію вони не тягнуть.

Ми купуємо якісь булочки з начинкою і, затиснувши в руці, пливемо рікою туристів і просто