Новий рік у Стамбулі - Галина Василівна Москалець
Я не питаю, куди ми прямуємо. У мене немає ні карти, ні путівника. Я не можу звільнитися від апатії, я замерзла всередині, і вже нічому не радію. Взимку не треба подорожувати, хоч тут трохи тепліше, як у Львові.
Ми виходимо на берег, йдемо через суцільні потоки машин, а потім вгору, дуже стрімкою вулицею. Я навіть не озираюся назад, бо згори буде краще видно Босфор. Так круто, що скоро доведеться лізти рачки. Я задихалася, зупинилася й втратила з овиду синю Томекову куртку. Хоч на стіну спирайся. Але вулиця така вузька, що об мене будуть зачіпатися люди. Я, взагалі, дуже витривала, якщо бачу сенс бути витривалою. Якусь мету перед собою. А ці двоє не повідомили мене про мету, оскільки я про неї не питала. Вони таки спинились, чекають.
Потім ми повертаємо і йдемо вже по менш крутій вулиці. У мене є фото, коли я вражено зупинилась, побачивши в кінці вулиці височезну вежу, ніби огорнуту імлою. Це було так несподівано, бо знизу я не бачила жодної вежі. Вулиці стікали з пагорба як глибокі ущелини. Міста на горбах важко будувати. Три тисячі років тому ці пагорби були, напевно, вкриті лісами, коли протоку перепливла бідолашна Іо, гнана жорстокими ґедзями. Я люблю уявляти собі і Львів, якого ще не було, і прозора ріка текла між лісистими пагорбами. У мене колись був уламок оленячого рогу з археологічних розкопок у центрі Львова. Потім я віддала його ювеліру, раптом на щось згодиться.
То була Галата, туристичний район у європейській частині міста, а вежа ще ґенуезька. Турки просто накрили її дахом. У Криму вежі не такі високі. Дався мені той Крим. Пам’ятаю, як минулого року я ошелешено спостерігала, як наші військові нічого не роблять, залишають кораблі, зброю, потім принижено виїжджають, а дехто лишається, бо ж квартира, і яка, врешті, різниця, кому служити. Досі неприємно. Чи хоч одна армія світу здалась отак ганебно? А татари, кримчаки? Вони ж могли повстати, вони ж знали раніше, до чого йдеться, що буде. І тепер їхнє життя нестерпне, бо їх виживатимуть з окупованого Криму. Туреччина могла б допомогти, але не допомогла, хай їх хоч усіх повбивають. Вона пройшла через страшну ганьбу майже сто років тому, отримавши імунітет від завойовництва, але втративши дух солідарності. Чепурна хатинка, плазмовий телевізор, капці на ґанку, стерилізована історія. Мир дорожче коштує, ніж війна. Боротьба за мир часом вбиває душу народу.
Ніхто з нас не хотів ставати в чергу й підійматись на вежу, довкола якої юрмились туристи, здебільшого молодь. Якщо я в майбутньому житті потраплю до Парижа, то ніколи не піднімусь на Ейфелеву вежу. Мене страшенно дратують всі ці обов'язкові відвідини чогось, замацані туристами, що дивляться на світ через об’єктив фотоапарата, забивають собі голови непотрібною інформацією. Та вежа, яка несподівано виникла, перегородивши вулицю, була прекрасна. А ця — нудна. Поруч неї пам’ятник псові, що поклав голову на лапи, либонь, якась зворушлива історія, але мені нецікаво її знати. Значно цікавішим було робоче місце чистильника взуття, теж розраховане на туристів. Самого чистильника не було. Певно, відлучився до туалету. Мої шнуровані черевики, які я взяла у Лади, потрохи губили якісь деталі, відривались ремінці, відпадали заклепки, коти любили тягати шнурки по хаті. Певно, майстер отримав би шок, побачивши загалом ціле, але пошарпане взуття. Нове тут коштує дешево, турки дуже зважають на взувачку, це у нас треба викласти несамовиті гроші за казна-що. У 90-ті роки я одягала целофанові кульки, щоб ноги не промокали, але й зараз у мене нема бажання купувати дороге взуття. Моя сатисфакція за роки злиднів — це мої мандрівки. Два ноутбуки і фотоапарат. І книги, звісно. Знаряддя праці. Гріх нарікати, коли інші не мають і цього.
Я все ще пишу романи у зошиті А-4 на 60 сторінок. Потім вчуся читати свій почерк, але тепло руки, яка виводить слово за словом, ковзаючи над аркушем у клітинку, воно дає відчуття справжності. Ноутбук у мене можуть вкрасти, а зошит нікому не потрібен. Непотрібні речі для мене не мають ціни.
Томек зачаровано зупиняється перед крамницею музичних інструментів. З цієї миті Стамбул переходить у якусь вищу стадію сприйняття: я починаю чути дещо, крім шуму моря і машин. Хоча наразі то лише налаштування інструментів, позначки на партитурі. Ми втрапили на вулицю музичних крамниць, їх тут повно. Самі ж музиканти з’являться під вечір. У Тель-Авіві я бачила вулицю меблевих крамниць і вулицю взуття. У нас такого нема, хоча можуть бути три аптеки поряд.
— Ти хочеш піти в Музей дервішів? — питає Лада.
Переглядаючи недавно сайти, присвячені Стамбулу, я зрозуміла, що побачила лише крихітну частину величезного міста, яке висотало із провінцій все найефектніше. Палаци, фортеці, музейні комплекси, сади, парки — ми не відчули ні величі Другого Риму, ні величі Османської імперії. Ми наче підсвідомо уникали чогось пафосного, надмірного, офіційного, пливли супроти течії, бо хотіли насамперед відчути Стамбул, ритм життя, що триває вже
