Новий рік у Стамбулі - Галина Василівна Москалець

Вулиця була для променаду, хоча спершу ми бачили знамениті червоно-жовті трамваї Стамбула, але потім усе якось витіснила музика. Вуличні музиканти повиходили то групами, то поодинці на вечірні концерти. Східні мелодії настільки прекрасні, що я б могла стояти і слухати до кінця світу. Мене може часом зачарувати вуличний джаз, але йому далеко до цієї магії, адже витоками цієї вуличної музики були танці дервішів, як витоками поезії — суфійська поетика. Світ можна втримати від розпаду за допомогою гармонії. Злидні, смерть, хвороби, розпач перемагає музика. У людей, що живуть тут, — музика в крові. Вони звільнюються від скутості, нав’язаної їм почуттям історичної провини і стандартами європейської цивілізації. Вони танцюють.

І євреї танцюють. Я колись бачила, як вони танцювали на площі під Стіною Плачу, ставши в коло. Чоловіки. Самі чоловіки. Я пам’ятаю, як прокинулась вранці в Єрусалимі в суботу зранку і почула, як хтось по сусідству виводить нігун. Вперше почула нігун наживо, не в записі. Небо ще було бліде, заспане, квіти на перилах і балконі спали…

А далі був Макдональдс, Лада пішла купити собі кави, тієї гидкої макдональдівської кави, а я стояла на хіднику й роздивлялася якусь адміністративну будівлю, і слухала, як шумить вулиця. Вже сутеніло, і то добряче. Біль вхопив мене і повільно відпустив. Якось витерплю. Треба просто завмерти, прислухатись до пульсування болю, знайти його ритм. В мені теж живе музика. Її ніхто ніколи не почує, на відміну від моєї мови. Кант не міг слухати музики. Вона завдавала йому болю. Її було повно всюди, як приправи до світського спілкування. Я ніколи не любила музики як тла для чогось, я не налаштована псувати нею свій внутрішній ритм, але коли наші ритми співпадають, у цій моїй пустелі зволожується пісок і проростають квіти. Або коли я незахищена: забрало підняте, кольчуга скинута.

Католицький костел святого Антонія в готичному стилі теж був на цій вулиці, гостинний, з різдвяною шопкою, наче листівка, вклеєна у Стамбул. Тут було гамірно, людно, повна ілюмінація. Тоді як вірменська церква біля моря, напевно, тонула в темряві, і той чорний будинок нагадував священний камінь Кааби. Ось на що він був схожий.

Клаптик Різдва, до якого злетілися, як мухи, італійці. Я навіть посиділа трохи на лаві. Я не сумувала за Різдвом і за Новим роком. Я могла обійтися без них, але костел святого Антонія, дивака, який проповідував рибам, зворушив мене. Я могла б тут відтанути, може, навіть згадати ритуали дитинства, коли я знаходила час, аби посидіти під ялинкою й помріяти. Мрії були невиразні в сенсі реальності, але я мріяла про диво — зустріч з кимось незвичайним — чарівником, мудрецем, що навчив би мене змінювати світ. Але найбільше я хотіла, щоб мене забрали кудись, викрали. Я б навіть не озирнулась назад. Я б за ніким і нічим не шкодувала. І зараз я цього хочу, тільки той, хто прийде за мною, буде мовчазний і без обличчя.

Коли ми йшли до метро, там огрядні жінки голосно продавали квіти, обтріпані білі хризантеми, а далі молоді чоловіки зібрались у коло і танцювали під магнітофон. Може, то були курди, може, араби-заробітчани. Вони збирались щовечора, після роботи, щоб потанцювати. Схід — прекрасний.

Я й зараз озираюсь на цей гурт танцюючих у напівтемряві людей, яких підтримують їхні подруги й приятелі. Вони тяжко заробляють собі на хліб, вони мешкають у халупах чи бараках, але танець струшує з них пил буденності. Вони мріють, що танцюватимуть на весіллі одне в одного, де ж повчитись, якщо не на вулиці, там просторо, там ніхто їм не забороняє, бо танець і музика священні для Сходу. Тут Європу і Азію розділяє така вузька смужка води, що не можна зафіксувати моменту переходу. Можливо, Босфор поділений на дві частини, а можливо, він нейтральний. Географія і політика — це різні речі, я тоді якось над цим не замислювалась.

І після обов’язкового метро нас знову зустріли справжні господарі Гос-тепе: дощ, вітер, і шум, і тоскне відчуття повернення в безликий притулок. Музика дерла з мене шкіру і посипала сіллю.

Тому це й сталось. Люди дивляться одне на одного й не помічають, що хтось зараз — як відкрита рана. Що стан ейфорії переходить у повну протилежність. Надто було прикро повертатись у дощ і холод після такого щедрого світлого дня. Надто швидко прийшла темрява. І тієї ночі, і зранку, і в обід мамина тінь заповнила мене по вінця. Ота чорна постать, що я бачила уві сні, —давила мені серце і тримала, хоч я корчилась, борсалась, пручалась, але розум і здоровий глузд тут безсилий. Давній товариш, який пережив смерть брата і матері, два роки теж так боровся, доки не віддався у руки лікарям. І тепер начебто здоровий, але коли я дивлюсь па нього, то відчуваю в його енергійності щось штучне. Ліки треба знайти у собі.

Я не забуду, як мама в агонії хапала мене холодними як лід руками. Таке відчуття було в мене того вечора. Осквернення смертю. Я заганяла його всі ці п’ять років у куток, я намагалася відштовхнути від себе ці руки, що тягнули мене на той світ. На дев’ятий день мене паралізувало уві сні. І якби я не прокинулась тоді й силою волі не змусила своє серце битись, я б померла.

Зараз я відчувала те, що відчувала моя мама в останні дні перед смертю — повну байдужість. Двері