Новий рік у Стамбулі - Галина Василівна Москалець
Томек натякнув, що ми не встигнемо на виставку орієнтального польського живопису, і я подумала, що якби йшлося про виставку українського живопису, навряд чи Лада і навіть я вважали б обов’язком її відвідати. І не дуже в ньому ми винні, бо колоніальне минуле — тяжкий спадок. Я працювала кілька років у Львівській ґалереї мистецтв і бачила, як поляки біжать до польських митців і не виявляють жодної цікавості до української культури, звичаїв, хоча Томек — інший. Він за кілька місяців вивчив українську мову, і на сході чи в Києві нікому й не спаде на думку, що він поляк. Бо хто, крім затятого українця, буде спілкуватись українською мовою.
Отож, міст перейдено, Рубікон подолало, і цього б мені вистачило, щоб сісти у метро й доїхати до вечірнього Гос-тепе з його скаженим вітром, дощем і гулом машин. Але вийшло по-іншому. Ми зупинились перед якоюсь скляною спорудою, не піднімаючи очей угору, бо почався знову дощ і вже стемніло. Ґалерея всередині була як бункер, треба було підійматися ліфтом. Не знаю, чи вірно ми втрапили, але експозиція була побудована трохи дивно: спершу коні й битви. Коні були штивні, як з картону, батальні сцени дуже картинні. Османська імперія була приязна до поляків, бо ті після тривалих воєн зуміли відновити з турками нормальні стосунки, і у XVIII—XIX століттях польські митці охоче мандрували до Константинополя, ще був живий сарматський дух, який не розуміла Західна Європа. То були справжні мандрівники на Схід, бо їх цікавило життя, звичаї, культура східних народів, а не політика чи комерція, чи, як тепер, пустопорожній ґламурний туризм зі «все включено». Холера, проказа, чума, дизентерія — все що завгодно можна було підчепити в теплих краях, але як приємно було зустріти полякові поляка в Богом забутих постоялих дворах. І ще розбійники, злодії, шахраї, релігійні фанатики. Жодних тобі фотоапаратів — всі ці мандрівники малювали те, що бачили: людей, тварин, дерева, мечеті… Вони принесли моду на Схід у Західну Європу, ясна річ, мода була як мода на все екзотичне, але замальовки, ескізи вартували більше, ніж розкішні полотна з одалісками і фонтанами. Вони дихали життям. Це все було поверхом нижче, після коней. Мене охопило відчуття батьківщини — ці художники були присутні у Львівській ґалереї мистецтв, тільки я не знала тоді, що частина їхнього життя була присвячена пізнанню Сходу. Експоновані картини були в основному з Варшавських музеїв, і на бронзових табличках можна було прочитати польські назви.
Я пригадала, як у Єрусалимі на концерті єврейської музики Лада розговорилась зі старесеньким чоловіком. Той похвалив її їдиш і сказав, що він із Кракова. І раптом спохопився: «А Краків ще у Польщі?» Очевидно, що він пережив Голокост і врятувався ще дитиною чи, може, підлітком, і всі ці роки намагався стерти з пам’яті Краків, доки не залишилась лише назва.
Треба було поїхати до Стамбула, щоб відчути спорідненість з польською культурою, з цими відважними мандрівниками, серед яких не всі були художниками, але я певна, що малював кожен, ілюструючи свій щоденник, бо існував певний рівень освіти. У нас натомість пишуть блоґи, додають світлини, це теж певний рівень освіти й культури. Бо та публіка, що їздить на шопінґ чи просто вилежатись на пляжі, ізольована від справжнього життя, від його чарівних деталей.
Я відчувала приплив щастя, дивлячись на Константинополь на акварелях чи рисунках сепією. Вони досі віддавали світло минулого, ділились теплом, якого мені так не вистачало. Крижана грудка розтопилась, я вже не позирала вовком, кликала Ладу й Томека подивитись ту чи іншу роботу, виявилось, я чудово пам’ятала картини з Львівської ґалереї і впізнавала манеру письма на цих. Минуло десять років, і раптом воно все в мені воскресло. Хіба не диво?
І раптом я зупинилась як вкопана перед невеликим овальним портретом. Ян Рустем — автопортрет. Ну, то й що? А для мене як грім з неба. Існує певний культурний код. Коли натрапляєш на нього, наче розкриваються небеса. Так було з шумерськими дверима, золотими підвісками з Трої. Побачиш — і тебе вже підхоплює потік асоціацій, ремінісценцій, почуттів. Якби я побачила автопортрет професора Яна Рустема в Україні, мене б це так не вразило, бо вчитель Шевченка з Вільно вже вписався у наш генетичний культурний код. Я ще пам’ятаю з дитячої книжки, як професор Рустем радив учням: «Шість років малюйте олівцем, перш ніж взятися за фарби». Здається, то були «Тарасові шляхи» Оксани Іваненко.
Професор Ян Рустем був уже старим чоловіком у 1830 році, коли його зустрів молоденький Тарас. Мав доньку Анну, помер на руках другої дружини. Заробляв начебто багато, але жив дуже скромно і помер у вбогості. Не в злиднях, а у «вбогості». Його вважали чудовим педагогом, і саме він заклав підвалини Шевченкової майстерності, а не Брюллов. До Брюллова молодий Шевченко вже мав досвід. Перший вчитель закладає основи, і тінь його лягає на всю долю митця.
Питання походження Яна Рустема досі не з’ясоване. Одні кажуть, що він був вірменином, інші — греком, ще інші — турком, навіть поляком. І що мати його була француженкою. Народився він у Константинополі, і нібито після смерті батька потрапив у рабство, звідки визволили його (чи купили) Чарторийські у віці дванадцять років і забрали до свого маєтку в Пулавах поблизу Любліна. Він був спершу служкою. Один час навіть жив у Львові. Хотілося б дізнатись більше про це. Опікуни хлопця дали йому чудову художню освіту в Західній Європі.
По суті, доля Яна Рустема і доля Шевченка дуже схожі: справжній талант проб’є собі дорогу. Дивлячись на автопортрет Янаса Рустемаса, як називали його литовці, бачиш зрілого худорлявого чоловіка у червоній шапочці, що нагадує турецьку феску, з орлиним великим носом і великою печаллю в очах. Так, він більше схожий на вірменина. Портрет 1813 року. Привезений з Варшави. Кругла форма, напівпрофіль. Дуже схоже на автопортрет молодого Шевченка, хоча Рустему
