Новий рік у Стамбулі - Галина Василівна Москалець

От ми й зустрілися в Константинополі, в гарному товаристві, серед картин, що випромінюють те жовте світло, яке мені марилось. Світло самотності і повної свободи. Польські художники малювали Туреччину, а вже геть пізніше виникло турецьке малярство європейського зразка, вирвавшись з-під табу ісламу. Але старого міста вже не було.

Ян Рустем навряд чи побував у місті свого дитинства, в передмісті Пера, яке північніше Галати. Може, ми там і ходили сьогодні. Отакі випадки, як зустріч в музеї, ніколи не бувають випадковими і є Божим промислом.

Я не рвалася на могилу Роксолани, байдуже ковзала поглядом по біґбордах з рекламою нового роману Орхана Памука, «Пташка співоча» Гюнтекіна перетворилася для мене в керамічну фігурку. Але дух поета Зіхні, чий вірш на фасаді тієї барокової мечеті, яка так мене вразила, і тривожні очікування Шабтая Цві витали в повітрі над містом. По суті, один лиш Ян Рустем з його складним дитинством — єдиний, хто матеріалізувався для мене в загадковій жовтій і порожній кімнаті, яка стала рефреном моєї подорожі до Стамбула.

Посеред зали була вітрина — сарматський костюм шляхтича XVII століття, побляклий від старості, наче припорошений пилом. Кілька шарів одежі, що вкривали колись тіло якогось давно померлого шляхтича, може, він передавав його у спадок синові, а той міг подарувати з часом бідному родичеві чи слузі. І десь воно осіло в скрині, бо європейський костюм витіснив сарматський. Нащо вирізнятись серед більш «цивілізованих» людей… Тільки селяни тримались до Першої світової, або й до Другої, бо їхній світ був маленький і праця тримала їх коло землі. Одежа чомусь дуже змінює людину, не кажучи вже про сприйняття людей через одяг.

Як мені не хотілось виходити з музею на дощ і темряву… Знову пором, метро і той місток через автостраду, і скиглення жебраків у темряві під дощем. Інтернет уже є, але я помітила, що дуже важко зосередитись на листах, коли ти мандруєш і повертаєшся на ночівлю втомленою. Післязавтра ми повертаємось. Завтра ввечері я спакую речі. Хочу додому. Я не скажу, що поїздка могла бути кращою. Все у ній залежало тільки від мене, від мого душевного стану. Якби все було чудово, я б точно не мала підстав писати цю книгу. Сьогоднішній день був одним з найважчих в моєму житті, і було б неправильно це приховувати. Це як репетиція смерті, про яку вам ніхто не скаже, остерігаючись осуду близьких. Скажуть, емоційне вигорання чи ще щось. Медицина надто все спрощує.

…Наступний день видався погідним. Схоже, закінчувався сезон дощів. Мій добрий приятель з Ізраїлю Михайло Брук попереджав, що будуть дощі, що їхати зараз не варто, але їдеш тоді, коли є змога. Хоча тепер мені здається, що саме через дощ у мене з’явилась оця клаустрофобія. Я вельми незатишно почувала себе і в цій квартирі, і в метро, і в самому місті, що наче провокувало мене: зникни. Розчинися, як в оцті, у цьому тумані, вогкості, зараз найлегше піти, — шепотів мені Стамбул. Ти завжди хотіла жити біля великої води. Так, хотіла, але вже надто пізно.

Ми сіли на катер і попливли Босфором і Золотим рогом до електростанції XIX століття. Десь кілька років тому в мені прокинулась цікавість до старовинних механізмів, естетична, хоча я завжди розпитую, як воно працювало. Може, через есей Ламетрі «Люди-машини», може, через коротенький відеокурс Каббали, може, через стімпанк. Досить того, що я гаряче підтримала Томека, який теж має слабкість до покинутих заводів, бо Лада не виявила ні спротиву, ні ентузіазму. Ми вже їй набридли, і вона всю дорогу почитувала собі електронну книжку, поступово загрузаючи в інший світ.

Потяги мене страшенно втомлюють, автобуси дратують, але по воді час плине зі швидкістю плаваючого засобу. Я пливла б вічно. На верхній палубі мене ледь не скинуло вітром, але там був лише один пасажир, а може, рятувальник чергував чи поліцейський. Я навіть зняла коротеньке відео, як наближається пасажирське судно до нашого катера. У дитинстві я багато читала про подорожі. Тато викладав географію, виписував журнал «Вокруг света». Мені страшенно хотілось побачити море і попливти на кораблі. Натомість літаки мене зовсім не хвилюють, окрім моменту, коли ти пройшла вже всі процедури, сидиш у залі очікування і дивишся з вікна на літаки, які дуже нагадують птахів. Завтра, завтра будуть літаки, а тепер, вчепившись у лавку, я намагаюсь втриматись. Біль пронизує мою застуджену голову, кричать чайки, катер хитає, наче то шторм, я бачу заржавілі конструкції колишніх причалів, склади, колишню славу портового міста, і пагорби трохи далі, всіяні великими будівлями невідомого призначення. Стамбул більше не відкрите місто, куди тікали від революції російські дворяни, стаючи повіями і офіціантами. («Не нужен нам берег турецкий, чужая земля не нужна».) Константинополь був лише транзитним містом, тут не можна було жити респектабельно, статечно, і тут було тісно, бо решту Туреччини не хотіло змінюватись ради чужинців.

Береги тут закуті в бетон і метал, лиш подекуди можна зійти на берег, всипаний галькою, і торкнутись води. Для мене це як ритуал, бодай вмочити руки, але через вітер єдина нагода у той перший день була втрачена.

Ті сорок хвилин промайнули як чотири. Ми вийшли на берег, там теж були пагорби, але невисокі, ошатний тихий район з невеликими будинками на кілька сімей і однаковими мечетями. Влітку чи навесні тут, напевно, дуже гарно.

Ми йшли цілу годину. Томек казав, що то недалеко, але виявилось, що дуже далеко, і ще на відкритому просторі вітер дмухав просто в обличчя. Є такі вулиці, якими не ходять, а їздять. Єдине, на чому спинялося око, це якийсь різновид ландшафтного парку, де було