Новий рік у Стамбулі - Галина Василівна Москалець

слідами колишньої краси, які зустрічались у цьому районі, не сприймаю, як житло бідних людей, а як вперте намагання затримати час. Може, тому, що люди на вулицях не виглядали нещасними і голодними, і таких будинків з різьбленими верандами було дуже мало. Вони пнулись угору, притулившись до кам’яних будинків сучасної конструкції, наче забуті риштування, і видавались дуже крихкими й непридатними для життя. Дмухне вітер, і вони всі опадуть, як зітлілі лози винограду. Тільки коли я побачила у дворі такого будинку купку порубаних дров і якесь вбоге начиння, то зрозуміла, що тут живуть люди, які не мають навіть газу і, можливо, електрики, й живуть з випадкових підробітків. І хтось їх захищає, не виганяє, не руйнує їхні житла, терпляче чекаючи, коли природа і час довершать руйнування. Нехай смерть помирає спокійно.

Отак, поволі терасами ми піднялись на один пагорб і зупинились перед величезною сірою мечеттю, обгородженою муром. У нас такі храми називають оборонними. У внутрішньому дворику стриміли напівзасохлі старезні чинари, попід стіни вела ґалерея, і відчувалось таке миле моєму серцю запустіння — без осоружної реставраційної косметики. Це, мабуть, було єдине місце, куди навідувались іноді туристи, не ті, що галопом, а люди освічені, неквапні, здатні оцінити красу, не спотворену старанним ремонтом. Велика мечеть — то колись був цілий комплекс: школа, бібліотека, лікарня, лазня. Те, що є осередком цивілізації. Зараз залишилась лише лазня, за огорожею занехаяний цвинтар. І видно, що тут не так багато віруючих, оскільки мечеть на кожній вулиці.

То була перша стамбульська мечеть, яку я відвідала. І найкраща, як виявилось згодом. Атік-Валіде. При вході — кілька пар взуття. Ми визулись під дощем і увійшли досередини. Підлога, встелена килимами, була тепла, мені аж хотілось заплакати від такого милосердя, бо ми вже не одну годину тинялись і геть змерзли. У нас, напевно, був дуже нещасний вигляд: посинілі, мокрі. Сіли собі в куточку і принишкли. Мечеть — наче бульбашка, наповнена святістю, наче перевернута чаша, з якої ллється благодать. З куполом, через який лине щедро світло, з поличками для святих книг, виступом-сходами збоку, накритим зеленим сукном, і висловами з Корану там, де у наших храмах — вівтар. Жебраки, яких ми бачили вчора в напівтемряві, коли верталися додому, під дощем, неподалік від метро, напевно, раді були б тут зігрітись. Ми бачили кілька старших чоловіків, що бесідували між собою. Їм не треба уже ходити на роботу. Вдень вони приходять у мечеть поговорити на священні теми, а ввечері, мабуть, грають у шахи. Не знаю, але я завжди заздрила такій спокійній світлій старості сімейних пар, чи навіть поодиноких людей, які мудро вміють скористатися з усіх тих радощів, що випадають на схилі віку. Які не вважають старість прокляттям, як моя мама, яку вбив насправді не інсульт, а депресія. Старість повинна бути спокійна, поблажлива, мудра.

Невдовзі мала починатися молитва, і ми піднялися на відкритий пагорб. Томек хотів побачити сучасну мечеть. Нас продувало немилосердно, організм вже не мав сили боротися з холодом і вогкістю. Мечеть 2009 року, Шакірін, нагадувала кришталеву чашу, і підлога була в ній холодна. Невідомо звідки взялось троє дуже високих чоловіків. Лада казала, ніби вони перед тим слухали муллу, але мені здалося, що то були мафіозі, бо розмовляли вони італійською, і обличчя в них були дуже напружені. І ввійшли вони через вхідні двері. Вони почали все фотографувати, без жодних церемоній, хоча я навіть не наважилася б витягти фотоапарат, підійшли впритул до найсвятішої частини. Вони ледь не торкались канделябрів. Пихаті, зарозумілі обличчя, від них віяло ще більшим холодом. Мені здавалось, що це сон, настільки неприродним і брутальним було це вторгнення, і ніхто не посмів би його зупинити. Вони могли вихопити з-під дорогих тонких курток зброю і почати стріляти по скляних стінах. Чи це мені так здалося, може, Лада з Томеком їх не бачать? Найлагідніше, що я могла сказати про цих людей: «дуже неприємні». Хоч вони були як мстиві демони пекла. Як їх впустили сюди? Як вони самі посміли сюди прийти? Одне слово, у мене параноя. Навіть на мою розвинену уяву то було б забагато. Туристи — розслаблені, а ці якісь надто напружені.

Ми того дня зайшли в крихітне кафе, єдине, що трапилось за кілька годин, відколи нас провадив гід з Томекового смартфона. Я відчула, що в мене починається невралгія, що ж, я подбала про ліки. Ще тупий біль, що розвинувся за два дні у пекельні напади гострого від найменшої переміни повітря. Я уявила собі, як доведеться йти від метро до нашого помешкання: різкий вітер, дощ в обличчя, жалібні голоси жебраків, що сидять скраю дороги у темряві, невмовкаючий гул моря і машин, по сходах вгору, по сходах вниз…

На стіні у кафе плаский телевізор з ідіотським шоу. Боже, які дебіли таке дивляться? Абсолютний нуль інтелекту, не треба знати й турецької мови, щоб це зрозуміти. Але, як не дивно, навіть у такому нетуристичному закутку розуміють англійську. Від дверей тягне, столик маленький, моя шматяна торбина важка від води, і я не знаю де її подіти. Заходять місцеві, купують якісь булки чи пиріжки і швидко зникають.

Ми створили собі культ Нового року замість колись забороненого Різдва і досі не можемо уявити, що в інших країнах не вважають обов’язковим збиратися за столом і дивитися привітання президента, і стежити, як стрілка перетне поділку 12. І ці ідіотські питання: «А де ти будеш зустрічати Новий рік?» Головне, щоб не самотою. Раніше Лада комплексувала, що йде до друзів: як ти будеш сама, мамо. Я так боюсь родинної диктатури, донечко, — разом потрібно бути не на свята, вигадані, щоб заробити на них гроші, а в горі і в радості.

Але подібно, мені не доведеться цього року проспати Новий рік. І, помітивши поруч крамничку, я кажу, що треба купити вина. Біс з ним, посиджу вже до 12-ї. Маю підозру, що Лада з Томеком теж уже охололи до цього свята, тим більше на Заході заведено всі ресурси кидати на Різдво, на Новий рік уже нічого не залишається. Купуємо біле