Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

– Ладно… Скажи сначала, чєй ти! – Холоп не відповів нічого. – Ну, да всьо равно. С тобой поговорім послє: тут птіца поважнєє тєбя, ворона. Зальотная птіца. Развяжи єму рукі, Нікіта, да забєй єго в ко-лодкі. Ну? – повернувся піддячий до Глека так, що той навіть здригнувся, – а ти кто такой?

– Та я вже казав тобі, хто я такий.

– Нічєго… Скажи єщьо.

– Козак Незамайківського куреня, Павло Глек.

– Піши, Сємьонич.

Дячок став навколюшки перед ослінчиком, поставив на ослін каганець, каламар і пісочницю і заскрипів пером.

– Павлушка Глєков із запорожскіх казаков. Так… А чєго тєбє надобно тут, в государєвом городє?

– У якому государевім городі?

– Нє прікідивайся. Тут, в Харьковє?

– Зайшов провідати свого приятеля, Дениса Журавля.

– Так, так… Тищу вьорст прошол, чтоб провєдать пріятєля? Кто ж тєбє Дєніска етот Журавльов – дєд аль свойствєнник какой, родствєннік?

– Ні, не родич. Я ж сказав тобі.

– А кто ж он тєбє, что ти тищу вьорст прішол сюда із Сєчі кісє-ля хлєбать?

– Він побратим мого батька.

– Ето что за побратім такой, брат что лі?

– Ні, не брат… – Запорожець не знав, як відповісти піддячому. – Звичай у нас такий на Запоріжжі – побратимство. Вроді, як брат.

– Путаєш ти что-то. То брат, то нє брат. Ну, да ладно. Так ти прі-шол сюда із Запорожья, чтоб повідаться с Дєніской?

– Я прийшов з дорученням від кошового отамана.

– Сєркі?

– Атож… Сірка.

– А… піши, піши, Сємьонич!

– Ну, так что ж тєбє поручіл атаман твой дєлать в государєвих городах?

– Доручив побачитися зі старою та розпитати, чи не бідує вона. Та щоб сказав, що він, слава Богові, живий та здоровий.

– Кака така стара?

– Та стара Сірчиха.

– Ето кто ж? Жонка что лі Івашкіна?

– Якого Івашка?

– Да Сєркі вашего.

– Добрий Івашко. Років сімдесят вже дідові. Чудні люди: той Дениска, той Івашка. Наче хлопці.

– Ну ладно, зуби нє заговарівай! Скажи лучше, куда прєлєстниє лісти дєл?

– Які прелесні листи?

– Прікідиваєшся?.. Нє знаєш? Лісти, чтоб бунтовать народ про-тів государя.

– Нема в мене ніяких листів.

– Прізнавайся, куда лісти дєл? Может, кому пєрєдал? Товаріщєй нєт лі у тєбя здєсь?

– Нема в мене товаришів тут.

– Нє прізнайошся? Нікіта, тащі сюда батогі!

Але Микита, добре знаючи, чим скінчиться допит, вже тягнув у комору десятка з півтора коротеньких товстих палиць, що москалі звали батогами.

– Ну, поворачівайся. Ложись на пузо! – сказав він козакові.

– Нащо? Що ти робитимеш? – підозріло запитав запорожець.

– Ложись, казак, – обізвався зі свого кутка холоп, – а то хуже будєт. Я іхнюю ухватку знаю.

– Не хочу!

– Нє хочєш?

Піддячий підійшов до запорожця й ударив його чоботом по голові.

– Чого б’єшся, сучий кацапе!

– А… ти єщьо ругаться! Нікіта, позові сюда стрєльцов, а то с етім боровом одін нє сладіш. Я тєбє покажу прєлєстниє лісти!

Трохи згодом у комору слідом за Микитою зайшли два стрільці, що досі стояли на дворі.

– Ну-ка, молодци, батогамі єго!

– Кого? Чубатого, что лі?

– Ей, казак, – знову обізвався холоп, – говоріл тєбє: поко-ріся!

Стрільці ухопили запорожця один за чуба, а другий за кайдани і повалили ницьма на землю. Глек засичав, коли на нього насіли два дужі стрільці.

– Жарь єго, Нікіта!

Микита став навколюшки перед козаком і затарабанив по п’ятах запорожця батогами.

– Лупі єго моімі рукамі! – кричав піддячий.

VIII. ВИЗВОЛЕННЯ

Полковник Донець. – Микита та Дорошева горілка. – Шинок. – Небіжчик Гусєв. – Дячкова жінка. – Порожнє барило. – Зернь. – Баби. – Музика. – Ключі. – Визволення. – Підземний хід. – Знову ключі

Полковник Донець, коли до нього звернувся Наливайко й оповів пригоду з Павлом Глеком, уважно й спокійно вислухав козака і також спокійно порадив йому не втручатися не в своє діло.

– Та й не моє це діло! – сказав полковник. – Він з Запоріжжя, не наш, не слобідський козак. Його діло належить воєводі. Що ж до Журавля, то я ще вчора побалакав з воєводою і Дениса вже звільнено з в’язниці. Воєвода обіцяв розібрати справу щодо грабування пасіки і покарати винуватців. А Глек не наш козак і нашому полковому судові не підлягає. Раджу тобі, Семене, покинь це діло. А що як у Глека знайдуть Сіркові листи, щоб підбивати нарід на повстання? Ти хіба Сірка не знаєш? Забув, як він збунтував майже усю Слобожанщину? Скажуть: ховав Наливайко козака, значить, і він з ним. Тоді вже і я тебе не визволю, хоч ти і слобідський козак, бо це діло буде проти государя. До того ж твій приятель дуже побив Гусєва, а ти добре й сам відаєш, що й наш полковий суддя не милує тих, хто навіть у простій бійці вб’є супротивника.

Наливайко почухав потилицю. А що як Глек справді розносив Сіркові листи, і його, Наливайка, укупі з запорожцем притягнуть до відповідальности? З москалями тільки зв’яжися. Закують у кайдани, та в Москву. І земельку одберуть і винницю. Погане діло.

Сумний пішов додому Наливайко: і запорожця жалко, але себе й родину теж жалко. З цього часу Наливайко загубив сон: він усе боявся, що ось-ось наїдуть до нього москалі, ухоплять його, закинуть у в’язницю й одішлють до Москви.

Але дні минали, ніхто не приходив до нього, і він заспокоївся.

Дорош щодня ходив провідувати запорожця й носив йому харчі. Він дізнався, що після першого допиту запорожця ще раз били батогами по п’ятах і піддячий навіть звелів, запаливши віник, підпалювати литки козакові, але Глек не признавався ні в чому. У кишені запорожцевій піддячий знайшов тільки кисет з тютюном, а в кисеті посвідчення, з якого видно було, що запорожець дійсно козак Неза-майківського куреня і відпустив його кошовий Сірко на слободи по його, Сірка, родинних справах.

Але ні воєвода, ні піддячий не вірили цьому. Минув ще тиждень, і Дорош, який щовечора навідувався до двору хорого москаля Гусєва, узнав, що Гусєв помер. Таким чином, виходило, що смерти запорожцеві не минути. З харчами Дорош завжди приносив і горілку, і Микита розпиячився так, що ледь не щодня не просихав і валявся п’яний на лаві в з’їжжій або співав пісень на всю площу. У такому вигляді його якось застав піддячий. Він довго мордував Микиту, допитуючи, де той бере горілку, але Микита був такий п’яний, що тільки блимав очима й гикав в обличчя піддячому.

Не добившись нічого, піддячий набив морду Микиті, пообіцявши покарати його батогами, а ключі від в’язниці одібрав і віддав дячкові. Воєвода задумав надіслати