Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

– Що ж ви зв’язали людину, як злодія? – оступився за козака винник.

– Молчі, старий хрич, а то і тєбє будєт!

Запорожець похмурився і схилив голову. Москалі посідали на коней і погнали перед себе запорожця.

– Прощайте, добрі люди! – гукнув, обернувшись до козаків запорожець, – не згадуйте лихом!

– Отак і пропаде козак ні за цапову душу! – роздумливо сказав винник.

– Чого там пропаде! – відповів бакаляр. – Визволиться: він характерник! Всі вони, запорожці, характерники.

– Треба йти до полковника. Донець – справедлива людина, він визволить козака.

– Не визволить, – відповів винник. – Коли б наш слобідський козак був, може б визволив, а то ж запорозький.

VI. МОСКОВСЬКА ВЛАДА У ХАРКОВІ

Приказна профілактика. – Втікачі з Озову. – Турецький таляр. – Барило з горілкою. – «Сьезжая». – Колодка. – «Добра людина»

Після арешту Павла Глека якось сумно стало на винниці. Дорош та Галя плакали. Наливайко, похнюпившись, сидів коло хати і мовчки ссав люльку. Коло його на призьбі теж з люлькою сидів старий винник. Навіть бакаляр став раптом тверезий і тинявся коло винниці, не знаходячи собі місця. Наливайко викурив люльку, витрусив з неї попіл і підвівся.

– Час додому! – сказав він, – погуляли й годі!

Він наказав викотити дві бочки й невеличке барило з горілкою й навантажити їх на мажу. Трохи згодом мажа, поскрипуючи, виїхала з лісу і повернула на Харківську дорогу. З мажі виглядали заплакані обличчя дівчини та хлопця, а з боку мажі, закинувши рушниці на плечі, йшли мовчазні Наливайко та бакаляр. Коли вже підходили до греблі, що вела через річку до города, вони побачили купку людей, що стояла коло самої греблі. В кінці греблі стояв стіл, за столом сидів приказний дячок і щось писав на сірому папері. Щоб вітер не зірвав паперу зі столу, дячок придавив кутки паперу каменючками. Видно було, що приказний був з великого похмілля; очі були червоні і він щохвилини тягнув воду з глека, що стояв коло його на землі. Перед столом, сажнів за два од його, палало багаття, коло багаття з рушницею коло ноги, стояв московський стрілець, а по цей бік багаття – дві обідрані, босі й без шапок постаті. Ці люди були втікачі з турецької неволі, з Озову.

Дячок прочитав про себе те, що написав на папері, відригнув, перекривився, наче йому стало кисло в роті, і сказав:

– Так… Так ти говоріш, что ні в Азовє ні на Дону нікакого морового повєтрія нє било?

– Не було.

– Так… А что ж ти давєча говоріл в кабакє в Бєзлюдовкє, что в Азовє народ мрет, как мухі?

– Коли?

– Нє колі… Позавчєра. Ти говоріл, что на турках обявілася чьор-ная смєрть: покроєтся пятнамі чєловєк, почєрнєєт, да і готов… А?

– Так це коли було? Це було років з п’ять тому. Мене тоді й в Озові ще не було, бо мене торік тільки у неволю взято.

– Толкуй… Вот что, голубі: в город я вас нє пущу, а ви ідітє сєбє стороною.

– Та ми ж харківські! Куди ж ми дінемось?..

– А мнє какоє дєло? Пріказ воєводи: нє пускать в город бєглих с тєх мєстов, гдє моровоє повєтріє ілі какая другая болєзнь обяві-лась. Пусті вас в город, пойдьот помірать народ, что мнє воєвода скажет?

– Пусти, будь ласка, ми ж харківські.

– Дєло кончєно. Валі, братци, в обход, а в город нє пущу.

Втікачі пошепки порадилися поміж себе. Один з них поліз у кишеню, одвернувся од дячка, витягнув гаманець. Довго рився в ньому: видно було, йому дуже жалко розлучатися з тим, що в гаманці. Дячок, наче не помічаючи цього, шарудів пером по папері і присипав піском з пісочниці.

Нарешті втікач зважився, вийняв з гаманця якусь турецьку монету і, обійшовши багаття, підійшов до дячка. Дячок замахав на втікача руками.

– Куда прьош! – спинив втікача стрілець, загрожуючи рушницею, – стой за костром!

Дячок подивився на дорогу і побачив Наливайка й мажу з бочками.

– А, Наливайко! – радісно закричав він, – разговор вєзьош?

– Везу трохи. А ти що робиш?

– Да вот, по пріказу воєводи допрашиваю бєглих людєй із Азова.

– Це наші люди, пусти їх, Іване Семеновичу!

– Свєжая? – замість відповіді запитав дячок, кивнувши на горілку.

– Свіжа.

– Так… Ках-кх! – взявшися за груди, кашлянув дячок.

Втікач тим часом обійшов багаття з другого боку, уклонився й поклав таляр на стіл перед дячком.

– Куда, сатана, лєзєш? – знову крикнув стрілець на втікача. – За костьор!

– Ну, і вєтєр, так і рвєт бумагу! – сказав дячок, підіймаючи з кутка папера каменючку і прикриваючи талі папером. – Так і рвєт!

– Ну чєго стал? Тєбє говорю, аль нєт? За костер!

– Подожді, Мітріч! Ти давно прішол сюда на слободи? – запитав дячок втікача.

– Та ось уже два місяці вештаюся по слободах, ніяк до Харкова не доберуся.

– Чудак чєловєк! Чєго ти раньшє етого нє сказал? Ну какая на тєбє зараза может бить, когда ти уже два мєсяца по чістому воздуху ходиш? Пропусти іх, Мітріч.

Втікачі уклонилися дячкові і радісно, ледве не бігом пішли через греблю у город.

– Здоров, Пилипе! – гукнув Наливайко услід втікачеві.

Один з втікачів обернувся:

– А, Семене! Здоров… Потім побалакаємо! – крикнув він, махнувши рукою, і пішов швидше за своїм товаришем.

«…А Филька черкашенин, беглый из Азова, показал что никакого морового поветрия или какой другой болезни ни в Азове ни на Дону не слышно давно», – писав на своєму папері дячок.

– Туши кастьор, Мітріч!

Дячок підвівся і, потягуючись, підійшов до Наливайка.

– Так ти говоріш – свєжая? – підморгнув він правим оком.

– Свіжа. Може, спробуєш?

– Оно б слєдовало: трєщіт голова с похмєлья, да мнє сєйчас к воєводє ітіть надобно. Ти вот что, міл чєловєк: дай-ка мнє бочьо-ночєк вот етот малєнькій, – показав він на барило, – может бить, і я тєбє когда прігожуся.

– Ну що ж, бери… своя, не купована. А за барилом я хлопця пришлю.

– Спасібо. Мітріч! – радісно гукнув дячок, – возьмі бочьонок-то! А… – спинився він трохи, – закусить нєт лі чєго?

– Є що й закусити.

Наливайко підійшов до мажі і витягнув з сіна вепрячу ногу.

– О! Вєпрь?

– Бери, Іване Семеновичу!

– Спасібо, спасібо. Возьмі, Мітріч!

Стрілець витягнув барило з мажі і поклав його з вепрячою ногою у мішок.

– Скажи Семеновичу, – запитав Наливайко дячка, – чи не бачив ти часом – не проходили тут ваші стрільці з парубком з наших. Високий