Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

смердючу рибу та водицею запиваємо. Коли бачу – йде татарка й татарча за руку веде, років шести. І був у той час великий вітер з моря, куряву хмарою гнав по дорозі. Іде повз нас татарка, хлопця тягне, а він пручається, на нас дивить та палець ссе. Дмухнув вітер, підняв чадру й закинув її на голову татарки. Глянув я на неї і пізнав свою жінку. Теліпає вітер чадру, і бачу я, що не може вона з чадрою впоратися, обличчя вкрити, а татарча вийняло палець з рота, на нас показує: «урус! урус!» – лопоче…

– Здорова, – кажу, – жінко! Чи добре жити за татарином? А байстря куди ведеш?

Глянула вона на мене, пополотніла, затрусилася, а потім мовчки підхопила хлопця на руки та від мене.

– Будь, кажу, проклята, потурначко!

Тяжка неволя турецька була, але після цього довго не помічав нічого, навіть майже не чув, коли бив мене таволгою наш доглядач-потурнак. Одна думка у мене була: знайти та вбити жінку!

– Випий, друже! – знову сказав йому винник.

Подорожній вихилив чарку і, не закусюючи, затягнувся люлькою.

– Минуло місяців шість після того. І скоїлося таке, що я ніколи не сподівався, бо думав, що мені й гинути доведеться у неволі бусурменській. Приходить якось на галеру наш доглядач-потурнак, підійшов до мене й сміється.

– Чого, – кажу, – смієшся, потурначе клятий!

– Не лайся, – каже, – я тобі приємну новину приніс. – Та нахилився й розкував мої кайдани…

– Що це? – питаю.

– Пощастило, тобі, Іване: викупив тебе з неволі перекопський грек за сімдесят талярів!

Дивлюся я на нього і вухам, і очам не вірю. Розкував мене потур-нак, попрощався я з товаришами, що закуті сиділи на лавах, і вийшов з галери на берег. І показав мені тут потурнак якогось підстаркуватого вже чоловіка, що стояв недалеко на березі.

– Ось, каже, той чоловік, що тебе з неволі викупив.

Підійшов я до нього і став перед ним, як пеньок.

– Ти, – каже, – Іван Печериця?

– Я, – кажу.

– Викупив, – каже, – я тебе з неволі бусурменської за сімдесят талярів. Заприсягайся мені, що збереш ці гроші і віддаси моєму братові, що живе в Опішні. Він їх надішле мені, а я, може, на ці гроші ще одного невільника з неволі визволю.

Пожив я у того доброго чоловіка, поки сили набрався, а потім переправив він мене на Запоріжжя. Там я і з Павлом Глеком познайомився. Спасибі запорожцям – трохи визволили мене, бідолаху. Коли вже виїздив я з Перекопу, признався мені грек, що коли він виходив від беглербега, у якого хотів викупити невільника, спинила його в сінцях жінка, що хоч і була в татарському вбранні, але не татарка, і просила, радила його викупити з неволі Івана Печерицю. Через це він і викупив мене, бо йому однаково було, кого ні визволити, аби визволити.

– Що ж то за жінка була? – спитав бакаляр.

– Я так думаю, що це була моя жінка, – тихо відповів подорожній. – З того часу й мандрую я по Україні та збираю гроші, щоб віддати їх братові того чоловіка, опішнянському грекові.

Козаки допомогли подорожньому, хто як міг; навіть Дорош витяг з кишені свого єдиного шеляга, потім випили ще по чарці і розійшлися хто куди. Наливайко з винником пішли у винницю; дяк скинув свій підрясник, розіслав його під грушею, в холодочку, і згодом задав храповецького. Подорожній подякував козакам за ласку, скинув торбу на плечі і пішов геть з винниці. Галя мила ложки й посуд. Дорош витягнув з мажі вудки й подивився на запорожця.

– Добре, і я з тобою! – сказав той.

Добре сидіти літнього ранку в холодочку на березі тихої лісової річки, коли риба тихенько хлюпоче під берегом, коли комар гуде коло вуха, коли бабка з прозорими, наче скляними крилами, підлітає і сідає на кінець вудилища або на поплавець, а крила її тріпотять і переливаються веселкою на сонці. Добре витягнути з розбитого горщика товстючого гладкого червака, покласти його на ліву долоню, а правою ляснути так, щоб і не ворухнувся дурний, потім плюнути на нього і начепити на гачок вудки. Але він ще живий і в’ється й судомиться на гачку. Тут ще треба ляснути його, щоб заспокоївся, ще раз плюнути на нього, поправити грузило й закинути вудку в річку. Грузило тихо плюсне, поплавець пірне у воду за грузилом, але раптом вискочить і заспокоїться на хвильках, що підняло круг себе грузило.

Було тихо, а коли тихо, риба завжди добре береться. За годину Дорош та запорожець витягли п’ять великих коропів та дві сули. Дорош одну по одній нанизав їх на мотузок і пустив рибу у воду, прив’язавши кінець низки до кілка, що встромив у землю. Але згодом стало жарко, і риба перестала сіпати; поплавці завмерли на поверхні води.

– Діла не буде, – сказав запорожець, витягаючи з води вудку, – риба братиметься тільки увечері. Ходім до винниці.

Він витяг низку з рибою з води, закинув її собі за спину і пішов попереду, а за ним, поклавши вудки на плече, як рушницю, поплентався Дорош. Коли вони вже підходили до винниці, запорожець раптом обернувся і гукнув:

– Ану, хто швидше до винниці!

Запорожець та хлопець одночасно вибігли на галявину і раптом спинилися від несподіванки: серед галявини стояла ватага москалів; всі були верхи, і в одному з них Дорош пізнав молодця в соболевій шапці.

– Вот он! – закричав той, побачивши запорожця. – Хватай єго, рєбята!

– Что ж ти, сволочь, говоріл, – крикнув один з москалів Наливайкові, – что у тєбя тут нєт нікого чужого? А ето кто?

– Так ти ж про старця питав, – відповів Наливайко, – а це ж хіба старець? Це ж козак.

– Погоді, добєруся я до тєбя, чєркас поганий. Воровскіх людєй прятать! Вяжи, рєбята, запорожца!

Змагатися з москалями не доводилося: вони були озброєні, а козацькі рушниці лежали на мажі та в хаті, бо москалі несподівано наскочили на винницю; до того ж Наливайко думав відбрехатися, кажучи, що запорожця нема на винниці. Воно б так і було, бо москалі, не знайшовши запорожця, поїхали б геть, коли б нечиста сила не принесла запорожця саме тоді, як вони стояли коло винниці.

– Вяжи єго! – знову крикнув ватажок москалям.

Москалі злізли з коней і понаставляли рушниці на запорожця. Молодець у соболевій шапці скрутив йому руки назад і зв’язав мотузком.

– Попался, голубчік! – злорадо сказав він,