Українська література » Сучасна проза » Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Читаємо онлайн Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
поменшав.

– А горілку?

– Хіба й горілки приніс? Не хочу я зараз, хай старий вип’є, – сказав запорожець.

Хлопці стояли й мовчки дивилися, як їв запорожець, і не знали, про що балакати. Кайдани сумно бряжчали за кожним рухом козака.

– А це ж хто? – кивнув запорожець на Дубовиченка.

– Це мій товариш, Василь Дубовиченко.

Дубовиченко наче тільки й чекав на те, щоб згадали про нього. Він витяг з пазухи тараню й поклав її перед в’язнем.

– Тараня? – спитав, задзвенівши кайданами, запорожець, – добре.

Він спробував обчистити рибу, але йому заважали кайдани: він ще не призвичаївся до них.

– Давай я обчищу, – сказав Дубовиченко.

– Трудно сидіти в колодках? – спитав Дорош, хоч і сам добре бачив, що це не мед їсти.

– Коли руки вільні – ще нічого. А як засунути сюди й руки, – показав він на дірки для рук, – сам як колодка зробишся.

Коли Дорош ішов до в’язниці, йому здавалося, що він багато чого скаже козакові; але, прийшовши сюди, не знав про що балакати. Слова приказного на греблі, що від смерти москаля Гусєва, якого побив запорожець, залежить життя його приятеля, дуже вразили хлопця. Він ще вчора, коли приїхав з винниці, розшукав хату, де жив москаль Гусєв, і довідався, підслухавши під вікнами хати балачки москалів, що Гусєв усе ще лежить хорий, не їсть і не п’є.

Дорош хотів сказати про це запорожцеві, але зрозумів, що від цього не зрадіє його приятель. Так хлопці посиділи коло козака з півгодини, перекинувшись окремими словами. Раптом на дворі почулося кінське тупотіння й голосна балачка їздців.

– Ну, рєбята, – сказав сторож, заглядаючи у двері, – пора домой. В другой раз побудєтє дольше. А то нєровєн час прідьот подь-ячій – бить мнє с вамі в бєдє!

Хлопці попрощалися з козаком і вийшли. Коло хати стояло чоловіка зо три верхівців козаків. Вони пригнала босого, обшарпаного чоловіка, років тридцяти п’яти – маненького, дзюбатого, з соломою у скудовченому волоссі. Чоловік цей стояв зв’язаний поміж двома верхівцями і дивився на свої босі ноги.

– Гей, Микито! – крикнув хтось з козаків, – піддячий тут?

– Нєту.

– А хто ж прийме в’язня?

– Что за чєловєк? – спитав Микита.

– Втікач… Утік від якогось боярина з-під Білгорода. На хуторі ховався у скирті. Полковник звелів привести його сюди до воєводи.

– Ти кто такой? – спитав втікача Микита.

– З ваших, з кацапів… – відповів за втікача один з козаків. – Казав, що дуже скривдив його боярин, так він утік до нас на слободу.

– Єсть слобода, да відно нє для нас! – хрипко, підвівши голову, сказав втікач.

– А ти б на Запоріжжя, або на Дін махнув.

– На Дон… Через вас, сукіних синов, махньош… Как звєря ло-вітє!

Козаки засміялися.

– Ну, нічого балакати, – сказав козак, що був у них за старшого, – прийми в’язня, Микито!

– Что ж, пусть посідіт на сєзжей, пока прідьот подьячій. Ну, іді, что лі.

Втікач, похнюпившись, зайшов у хату. Козаки повернули коней і поїхали через площу до шинку. Хлопці теж перейшли площу й підійшли до школи.

– Не заводь бунту! – почули вони дужий голос дяка крізь ма-неньке вікно школи. – Чому вас родителі вчать? Чи ви з ляхів, чи ви з дияволів? Йди сюди, Стріхо, я тобі скубка дам!

Очевидно, пан бакаляр був у поганому настрої.

«Буде хльоста!» – одночасно подумали хлопці.

Надвечір на площу з Приказу вийшов високий піддячий, а за ним, з гусячим пером за правим вухом, з паперами під пахвою, зашкандибав дячок, той самий, що розпитував на греблі втікачів з Озову. Піддячий кивнув головою двом стрільцям, що стояли коло ґанку Приказу з рушницями в руках, і всі четверо пішли навпростець бур’янами й реп’яхами через площу до з’їжжої.

Піддячий з дячком зайшли до з’їжжої, а стрільці лишилися на дворі.

На всю з’їжжу лунав могутній хропіт Микити: він, випивши пляшку горілки, що приніс запорожцеві Дорош, повалився на лаву і спав тепер, роззявивши рота. Піддячий підійшов до нього і деякий час мовчки дивився, як сонні мухи лазили по Микитиній бороді і лізли йому в рот, а він п’яно віддувався і плямкав губами.

– Здоров спать, окаянний, – сказав піддячий, – розбуді, єго, Сємьонич.

Дячок підійшов до Микити і смикнув його за сиву бороду.

– Брр… – обізвався Микита, – отойді, лєший!

– Вставай! Подьячій прішол!

– Мрр… Пфу!

– Плесні на нєго водой, может, скорєй глаза продєрьот.

Дячок узяв глек, що стояв на столі, і плюснув з пів глека води на сторожа.

– Караул! – заревів Микита, зіскакуючи з лави, – караул, грабят! Піддячий зареготав, а з глеком у руках тоненько захихотів дячок.

Микита стояв серед хати, вода текла йому з бороди, і він, ще більше роззявивши рота, блимав червоними п’яними очима і не розумів, що з ним скоїлося.

– Разоспался. Ночі тєбє мало, окаянний! Витрі образіну, да открой двєрі!

Микита витер подолом сорочки бороду, одімкнув замок і впустив піддячого з дячком у комору до запорожця.

– Тємно тут. Посвєті-ка, Нікіта!

В коморі було дійсно темно, повітря було важке й смердюче.

– Н-ну, – закрутив носом піддячий, – ти что ж, нє виводіл казака за надобностью?

– Да как єго вивєдєш в колодках то?

– Впєрвой тєбє? Вивєсті нєдалєко за ізбу і в колодках можно. Микита вийшов і довго сопів, викрешуючи вогонь і засвічуючи каганець, а піддячий та дячок стояли нерухомо на місці, щоб не вступити ногою, куди не слід.

– Ну, скоро ти там с огньом?

– Йду!

Жовта пляма каганця блимнула в руках Микити і освітила комору. Запорожець сидів, витягнувши ноги в колодках, а поруч зі зв’язаними назад руками сидів утікач – холоп, що його привели вранці козаки.

– А… да тут двоє? – здивовано сказав піддячий, – ет что за птіца?

– Холоп бєглий. Убьог із боярской вотчіни. Сказивалі казакі із-под Бєлгорода.

– Что ж ти нє доложил мнє ілі воєводє?

– Да когда доложиш? Только что привєлі.

– Врьош, – обізвався холоп, – с утра єщьо казакі прітащілі.

– Ну, ти… молчі! – замахнувся на нього Микита.

– Так, так… – роздумливо сказав піддячий, – убьог, значіт. А от какого бояріна убьог?

Холоп мовчав.

– Прісвєті, Нікіта! Нє от Ртіщєва лі? – вп’явся очима в холопа піддячий так, що той завовтузився коло стінки під його поглядом. – Ртіщєвскій, что лі? Нє кройся, всьо равно узнаєм. Прізнавайся, ти зарєзал бояріна?

– Какого бояріна?

– Да Ртіщєва.

– Нє знаю такого.

– Нє знаєш… Чєй же ти будєш?

– Вєлі развязать

Відгуки про книгу Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: