Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Дорошів батько держав шинок спільно зі своїм сусідою, Остапом Чередою. Почати шинкувати для Наливайка було не легке діло. Коли він сказав якось жінці, що хоче шинкувати з кумом, Дорошева мати категорично відмовилася від цього, навіть не схотіла слухати про це, як вона казала, «гидке діло». Багато пішло часу, щоб переконати жінку; і коли вона, нарешті, згодилася, бо це було дуже корисно, то поставила таку умову чоловікові: шинок має бути в кумовій хаті, а не в їхній. Таким чином, кум шинкував, а Дорошів батько курив горілку й привозив її з винниці до шинку. Він часто бував у шинку, але ніколи не пив там горілки. Це теж була умова його жінки. Навідувавсь у шинок іноді й Дорош. Він ходив туди послухати балачок козаків, які часто у п’яних розмовах згадували Хмельниччину, панську неволю. Навідувалися до шинку і бакаляр, і москалі, і приказні, щоб пограти в зернь, випити дешевої пінної. Особливо часто завітав туди приказний дячок Семенович, приятель Наливайка, той самий, що йому на греблі Наливайко дав барило з горілкою. Барило і досі було у приказного, і Дорош ніяк не зібрався піти по барило до нього, хоч батько вже двічі нагадував про це хлопцеві. Нарешті, Дорош таки зібрався й пішов до дячка.

Вечоріло, ішов дрібний дощ, багно та калюжі дзвінко хлюпали під босими ногами хлопця. На вулицях города не було майже нікого. Хати похнюпилися й плакали стріхами під сірою сіткою теплого дощу.

В хаті, де жив Гусєв, блимав вогник. Дорош підійшов до хати і заглянув у маненьке віконце. На довгому столі труна, а в труні лежав мертвий москаль. Руки йому були зложені на грудях, а обличчя було жовте, як віск. Перед труною стояв аналой, на аналої лежала розгорнута, з плямами воску на сторінках, велика книга. Невеличка свічка приліплена до аналою, кидала м’яке світло на книгу. Придивившись, Дорош побачив щось з п’ять бабів, що сиділи й шепталися по кутках, і високу постать бакаляра. Бякаляр стояв спиною до вікна, і Дорош бачив тільки широку спину й довгу косу дяка. Бакаляр голосно, хоч тут був покійник, балакав з бабами. Дорош прислухався.

– У Києві? У Софіївському? А як же, був, – долетів до нього густий бас дяка. – Зайшов я туди, коли ще не було служи Божої. Підійшов до вівтаря, подивився в південні двері: що за чудасія, думаю – люди сидять! І людей багато, думаю, чого б їм сидіти у вівтарі? Подивився у північні – ікона! Я знову у південні – ні, таки люди сидять! Що, думаю за наводження. Протер очі, перехрестився, глянув у північні – знову ікона! А воно таки дійсно ікона – тайна вечеря, а люди як живі! А що гарного у Києві – щодня свіжий хліб… – закінчив дяк і підійшов до аналою.

Він пошарудів аркушами, розгорнув на закладці книгу і, одліпив-ши свічку від аналою, почав голосно читати, освітлюючи літери нерівним блимаючим огнем свічки.

Тінь від волохатої голови бакаляра забігала по стінах і стелі хати. Дорош постояв трохи, прислухаючись до неясного гомону бакалярового голосу, але не розібрав жодного слова: бакаляр гудів, як чміль. Дорош, схиливши голову, побрів геть від хати. Сумно було на душі у хлопця. Йому якось чудно було, що москаль цей ще вчора був живий, а сьогодні вже мертвий, і загубив його ніхто інший, як запорожець.

– Чаво тєбє? – висунувши голову з дверей, спитала дячкова жінка, коли Дорош постукав клямкою в двері.

– Здрастуйте, тітко!

– Здраствуй і ти. Чаво надобно?

– Прохали тато, щоб віддали барило.

– Какоє такоє барило?

– Та барило з-під горілки.

– Бочьонок, что лі?

Вона помацала в сінцях і трохи згодом сунула Дорошеві в руки барило.

– На… Да скажи отцу, чтоб нє давал больше водкі моєму аспиду, а то я ето барило на головє у нєго разобю!

«Ач, яка сердита! – подумав Дорош. – У кого ж це ви, тітко, розіб’єте на голові барило: у батька чи у свого аспида?»

– Брись! – крикнула жінка й зачинила двері.

Дорош не пішов додому, а, пройшовши дві-три вулички, вийшов на площу й підійшов до з’їжжої. Коло з’їжжої товклося чоловіка десять козаків, що йшли на зміну вартових по баштах.

– Крамаренко?

– Тут!

– На глухую!

– Зозуля?

– Є такий!

– На тайницьку!

– Скриня?

– Я!

– На вістову!

Козаки, піднявши відлоги, розійшлися по площі, хлюпаючи чобітьми по калюжах. На порозі з’їжжої стояв сторож Микита і меланхолійно дивився услід козакам.

– А… Дорош! – зрадів він, побачивши хлопця. – Пріньос что? Да нікак целий бочьонок?

– Порожній! – сказав Дорош.

– Порожній! – безнадійно протягнув Микита, – что ж ти с порожнім ходіш?

– Можна побачити козака?

– Опоздал, брат. Забрал ключік у меня подьячій. Отдал тому чорту, пріказному… Сємьоничу… Дай-ка я поцежу із бочьонка, может осталось что?

– Нема нічого.

– А ну, дай посмотрю! – Микита взяв барило і потрусив його коло вуха. – Е, чорт… пустой! – Він витяг чопок і понюхав. – А, вєдь водка, єй-богу, водка! Кто ж ето вилакал? Целий бочьонок?

– Семенич.

– Вот ірод-то! Целий бочьонок! Вєздє успєєт. Толька что тут бил: пойду, говоріт, в кабак. А я тут сіді, как пьос, стєрєгі воров!

– Пусти побалакати хоч крізь двері з козаком!

– А водкі прінєсьош?

– Принесу.

– Ну, бєгі за водкой. Тогда і говорі сколько хош, тєпєрь уже нікого нє будєт. А завтра, брат, твоєго казака в Бєлгород к князю.

– Як? Завтра?

– Завтра, брат.

Дорош ще трохи постояв коло Микити, а потім обернувся і пішов геть від з’їжжої.

– Не забудь же, прінєсі віна, а то нє пущу поговоріть с казаком!

– Зараз принесу! – не обертаючись, відповів Дорош.

Невеселий повертався хлопець. Думка про те, що запорожця поженуть завтра до князя у Білгород, не давала йому спокою. Він знав, що запорожця знову катуватимуть і, нарешті, завдадуть на люту смерть. І за що? За те, що оборонив старого Журавля?

Дорош не пішов додому, а зайшов у шинок до батькового кума й компаньйона.

В голові у Дороша маячила якась невиразна думка урятувати козака, але ця думка не набрала ще реального змісту. Він знав тільки, що урятувати запорожця треба сьогодні, бо завтра вже буде пізно. В шинку було досить багато народу. Йшов дощ, а дощ, як і добра погода, прихиляє серце до випивки.

За одним столом сиділи дячок Семенич, Ванько Стрєшньов і ще якийсь