Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
Витягнуті руки Дорошеві торкнулися залізних дверей. Двері зачинялися тільки на засув, але тепер Дорош чогось боявся, що вони будуть замкнені на замок. Він, тремтячи, помацав засув і радісно зідхнув, коли почув під руками, що немає замка; хлопець відсунув засув і виліз з ходу наверх. Вихід був штучно замаскований чагарниками, так, що навіть у трьох кроках від його не можна було нічого помітити.
Дощ ущух. Де-не-де крізь розірвані клапті хмар проглядали зорі. Запахло річкою й осокою. З річки чулося дзвінке квакання жаб.
– Ну, а тєпєр куда? – спитав холоп.
– Ідіть берегом повз греблі. Перепливіть річку й заховайтеся в лісі на тім боці, де лежить упоперек річки верба, а я завтра увечері підпливу до вас.
– А ти хіба не з нами?
– А кайдани куди дінете? Я привезу струмент, щоб можна було зняти кайдани.
– Ну і мальчік… В пєрвий раз такого віжу, – сказав холоп. – Я думал, что с вас, хохлов, і толку нікакого.
– Ну, скоріше тікайте, а то мені ще багато діла.
Козак та холоп якось мимоволі обійняли й поцілували один по одному хлопця.
– Ну, спасибі, хлопче. Не сподівався я цього.
– Вєк нє забуду. Ну і мальчік!
Дорош пірнув у кущі, вліз у хід і зачинив за собою на засув двері. Йому було так страшно в цьому темної льосі, де зі стелі падали краплини води, де іноді він босою ногою наступав на жабу, що крякала; так страшно було, що він навіть не знав, чи живий, чи мертвий, коли, нарешті добрався до східців, що вели на поверхню до ляди.
– А ну, як хто зачинив ляду? – подумав хлопець і навіть похолонув від цієї думки.
Але ляда була відчинена, і Дорош, спітнілий, як загнана коняка, вибрався з ходу і, зібравши сили, спустив ляду. Він обережно вибрався з башти і знову облився потом, помацавши у себе за пазухою і не знайшовши ключів від комори. Він мацав себе обома руками по грудях, навіть по животі і заспокоївся тільки, коли знайшов їх у себе за спиною. Хлопець уже хотів бігти до шинку, щоб непомітно покласти ключі на каптан дячкові, але раптом згадав, що пляшка з-під горілки лишилася в з’їжжій. Він аж вилаяв себе, що не здогадався захопити її з собою, коли випускав втікачів. Треба було знову йти до з’їжжої.
– А що, як Микита прокинувся? А що, як піддячий прийшов перевірити, чи добре пильнує Микита в’язнів? А що, як дячок, схаменувшись, помітив, що нема ключів, наробив галасу й розбуркав Микиту? По пляшці доберуться й до нього, Дороша.
Але Микита, як і раніше, задавав хропака. Дорош зайшов у хату, розшукав у темряві пляшку, бо добре знав, де вона лежить, вийшов з хати і побіг до шинку. Двері шинку були відчинені. На вулиці стояв п’яний, як дим, Стрєшньов і блював, а його під руки підтримували Палажка й московка. Прозоров валявся коло шинку на землі. У дверях з’явився дячок, ледве держачись на ногах. Каптан на ньому був одягнутий тільки на одне плече і поли каптана волочилися по землі.
– Пора, пора, дяче! – випроваджуючи його, казав шинкар.
Раптом дячок помацав у себе на поясі, і Дорош навіть здригнувся, коли він крикнув шинкареві:
– Стой! А ключі гдє?
– Які ключі?
– Які ключі?.. У мєня на поясє билі!
– Ну, що ж, знайдемо й ключі, – сказав шинкар, – мабуть впали, як ти знімав каптан і розперезався.
Дорош шмигнув за шинкарем у шинок і став лазити, по долівці, наче що шукаючи під столом.
– Ти досі тут, хлопче? – здивувався шинкар.
– Ось ключі, – сказав Дорош, подаючи ключі, – у куток завалилися!
Дячок зняв пояса і начепив на його ключі. Шинкар допоміг йому застібнути пояс і випровадив геть з шинку. Дорош безсилий і зморений, наче видужав після тяжкої хвороби, пішов додому, забрався в клуню і зарився в солому.
З другого кутка клуні чулося легеньке посапування сонного батька. На вулиці яро гавкала собачня, що проводжала п’яних москалів.
ІХ. БУЧА В ГОРОД!
Ворота зачинені. – У з’їжжій другого ранку. – Воєвода гнівається. – Допит. – «Нечиста сила!» – Зачаровані кайдани. – Трус. – Батько, Дорош та струмент. – Коло верби. – «Суд Божий». – Відьма. – На греблі. – Рибалки з Бабаїв. – Серед ночі на річці
Другого дня горожани були дуже здивовані з того, що ворота города з наказу воєводиного зачинені, і вартові нікого не пускають ні з города, ні в город. Ще більше здивувалися козаки та міщани, коли почалися труси. Але все було марно, втікачів не знайшли. Усе це здавалося якимсь чудом.
Коли піддячий вранці прислав стрільця до дячка по ключі від в’язниці, дячиха віддала ключі ще тоді, як дячок спав. Микита ледве не впав, коли, відчинивши двері до комори з наказу піддячого, побачив порожні колодки. Він довго протирав очі і думав, що це йому ввижається, бо голова тріщала з похмілля, як ніколи. Він нахилився і навіть помацав руками землю й солому коло колодок. Але не було ніякого сумніву – в’язні зникли!
– Нєту! – вирячивши від здивування п’яні очі, сказав Микита, виглядаючи з дверей.
– Кого нєту? – нетерпляче спитав піддячий.
– Воров нєтуті. Казака і холопа!
– Протрі зєнькі лучше. Спяна нє відіш?
Піддячий відштовхнув Микиту так, що той стукнувся головою об двері, і зайшов у комору. В’язнів не було!
– Ей, Гвоздьов! – закричав піддячий, вибігаючи з хати, – рас-порядісь, чтоб нікого нє випускалі із города, да пошлі к воєводє сказать, что казак і холоп убєжалі!
Старший зі стрілецької ватаги, що мав вести козака холопа до Білгорода, здивовано глянув на піддячого, а той вирячився:.
– Что буркаламі пяліш? Бєгі, дєлай, что говорю. Убєглі холоп с запорожцем!
– Ти, сукін син, провороніл казака! – злісно обернувся піддячий до Микити.
– А я тут прі чьом? Замок целий. Сам же отобрал у мєня ключі і отдал Сємьоничу. Мойо дєло сторона…
– Да ти-то тут бил? Нє відал нічєго, нє слихал?
– Нє відал і нє слихал. Да, может бить, оні подкоп сдєлалі?
Піддячий широко відчинив двері з’їжжої й комори, щоб було світліше, і почав оглядати комору, але підкопу не було. Піддячий вийшов з хати й обійшов круг з’їжжої, але й там не було ніяких слідів підкопу.
– Поді, позові Сємьонича в Приказ, – сказав він Микиті, – а с тобою я єщьо поговорю, сволочь!
– Я тут ні
