Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Дяк навшпиньках підійшов до воєводи, приклав долоню до рота й сказав пошепки:

– Нечиста сила!

Воєвода безнадійно махнув рукою.

– Ну, замолол пономарь!

– Це вже вірно, – сказав упевнено дяк, – там, де запорожці, там і шукай нечистого. Всі вони характерники… той Павло Глек характерник, я знаю…

– Карахтєрнік? Какой карахтєрнік?

– Ето он хочєт сказать, боярін, что запорожец вродє как знахарь алі колдун, – встряв у розмову піддячий, який вже сам бачив, що тут щось не так і що ледве чи винні у цьому ділі Семенич та Микита.

– Колдун, хочєш, сказать, запорожец?

– Еге, колдун… Характерник, значить…

– Да ти то почьом знаєш?

– Знаю, пане воєводо, я бачив, як він перекидався у старого сліпця.

– Оборотєнь, значіт, – пояснив воєводі піддячий.

Воєвода взяв правою рукою свою довгу бороду й поклав собі в рот. Пожувавши трохи, випустив її з рота й сказав:

– Ну, там оборотєнь алі нєт, а бєглєцов сискать надобно. Как там, пошлі с обиском стрєльци?

– Пошлі, – відповів піддячий.

Воєвода відпустив бакаляра, баб та шинкаря з музиками.

– А етіх молодцов, – показав він на Семенича та Микиту, – посадіть на сьезжую, да смотреть в оба, чтоби і еті не убьоглі!

Семенич і Микита повалилися в ноги воєводі:

– Смілуйся, боярін! Ні сном, ні духом нє вєдаєм, как ушлі ока-янниє… Пожалєй холопішек твоіх!

– В сьезжую! – сказав воєвода.

– Воля твоя, конєчно, боярін, – заступився за дячка та Микиту піддячий, – только, пожалуй, і нє віновати оні: Сємьонича я много лєт знаю, чєловєк он чєстний да і Нікіта, хоть і пьяніца, а на такоє дєло нє пойдьот.

– Что ж, значіт, холопа і казака в самом дєлє нєчістая сіла ви-пустіла?

– А кто єго знаєт, боярін. Больно уж чісто сдєлано, нє чєло-вєчєскіх рук ето дєло.

– Н-да, чісто… Вєдь і на колодках замкі отпєрти?

– Отпєрти, – відповів піддячий, – а ключі от колодок возлє запєртих двєрєй как вісєлі, так і вісят.

– В кандалах, звачіт, ушлі? Что ж ім нєчістий нє помог снять кандали?

– Я на кандали завсєгда крєстноє знамєніє кладу, как воров за-ковиваю!

Микита брехав, але в цю хвилину йому здавалося, що він дійсно хрестив кайдани, коли заковував в’язнів.

– Вот відіш, боярін! – сказав піддячий.

– Смілуйся, боярін! – знову заголосили Микита та дячок, – нє віновати ми!

– Ну, ладно… Ідітє. Там увідім, далєко всьо равно нє уйдьотє.

Воєвода, що вперше мав діло з нечистою силою і через це не знав, на яку ступити.

– Дай мнє, боярін, с дєсяток стрєльцов, – сказав Стрєшньов, – я іх сищу. Холоп с казаком далєко нє ушлі!

– Ну что ж, бєрі людєй. Только дєсяті стрєльцов я тєбє нє дам: в городє надобни.

А Дорош, що заварив цю кашу, любісінько спав собі у клуні і уві сні навіть не бачив того, що коїлося в городі. Він не прокинувся навіть тоді, як стрільці, шукаючи втікачів, зайшли до них у двір, обшукали хату, садок і заглянувши у клуню, спитали, побачивши у соломі біляву голову хлопця:

– А ето кто?

– Син, – відповів Наливайко, що ходив з ними по садибі.

– Щось дуже довго спить Дорош, – сказала мати, коли стрільці пішли геть з двору, – він і не вечеряв вчора. Зовсім одбився від дому хлопець.

– Хай спить, – сказав батько, – бо сьогодні вчення у школі не буде: бакаляр, я чув, цілу ніч читав Святе Письмо коло небіжчика москаля.

Але годин через півтори батько підійшов до хлопці і потрусив його за плече.

– Уставай, хлопче!

– Що, хіба вже пора в школу?

– Ні, вчення сьогодні не буде. Є велика новина, – казав батько і якось чудно глянув у вічі хлопцеві. Дорош почервонів під пильним поглядом батька. – Іди снідати, синку!

Дорош вийшов з клуні і навіть очі заплющив: так ясно й яскраво зустрів його соняшний літній ранок.

– Чого ж ти не спитаєш, яка новина в городі?

– А що таке? – спитав Дорош, і знову кров залляла засмагле обличчя хлопця.

– Павло Глек утік з в’язниці цієї ночі!

Дорош одвернувся на бік і подивився, як горобці під самим носом у Бровка дзюбали хліб.

– Чого ж ти мовчиш? Хіба ти не радий, що запорожець утік від лютої смерти?

Хлопець підвів голову і просто глянув у вічі батькові.

– Ви самі добре знаєте, тату, що я радий. А ви хіба не раді?

– І я радий.

В городі тільки й балачок було про втечу козака й холопа з в’язниці. З легкої руки бакаляра чутка про те, що в’язнів визволила нечиста сила, ширилася поміж городян і коментувалася козаками, і особливо бабами, на всі способи. Дорош, підслухуючи розмови мешканців, узнав, між іншим, що воєвода дуже лютував, коли взнав, що трус не дав ніяких наслідків, що оглядали навіть підземний хід, але двері в ході були зачинені.

Хлопець був дуже радий, що нікому не спало на думку пошукати слідів у підземному ході, бо там на вогкій долівці обов’язково мусіли лишитися сліди босих ніг втікачів. Нова думка турбувала хлопця: як дістати струмент, щоб втікачі позбулися кайданів. Він двічі пройшов повз кузні міщанина Майбороди, але не можна було й гадати про те, щоб вкрасти струмента серед білого дня. Сумний повернувся Дорош додому.

– Тату, – сказав Дорош батькові, – я чув у городі, що в’язні втекли в кайданах. Як же вони розкують кайдани?

Батько, як і тоді у клуні, якось чудно глянув на хлопця.

– Без коваля кайданів не скинеш.

– А хіба нема такого струменту, щоб розпиляти залізо?

– Чого нема, є… Ось у мене є напилок, так ним можна було б розпиляти кайдани. – Батько пішов у стайню, помацав під стелею на бантині і взяв звідтіля напилок та обценьки. – Отаким струмен-том можна хоч які кайдани розпиляти й розламати.

Дорош узяв струмент, подивився на нього і поклав на лутку над дверима стайні. Батько непомітно всміхнувся.

– Можна буде взяти човна рибу ловити? – спитав Дорош.

– Ну, що ж, бери! – сказав батько, зайшовши до стайні і ляскаючи по спині коняку, – а ночувати де будеш?

– У тітки Хіврі.

– Гаразд.

Дорош, радий, що так усе добре влаштувалося, витяг з-під стріхи вудлища; набив потай від матері торбу харчами і, коли батько пішов у хату, дістав напилок та обценьки з лутки і поклав їх у торбу.

Надвечір хлопець з торбою на боці, з вудками на одному й веслом на другому плечі, вийшов з города, бо ворота воєвода наказав відчинити після