Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

– Що таке? – спитав Наливайко.

– Я чую тупіт.

Всі прислухалися. З темряви теплої ночі ззаду них долинуло ледве чутне тупотіння.

– Хто б це був?

– Це погоня, – сказав запорожець. – Я заховаюся в кущах, а ви потихеньку йдіть.

Він звернув з дороги й зник у темряві лісу. Тупіт погоні ставав усе дужчий і трохи згодом до мажі, ледве не наскочивши на неї, підскакала ватага їздців.

– Стой! – закричав хтось з їхнього гурту, хоч мажа давно стояла нерухомо серед дороги.

– А ви хто такі? – запитав Наливайко.

– Государєви служилиє люді; а ви самі кто будєтє!

– Козак Харківського полку Семен Наливайко та пан бакаляр Цурка.

– Нєчістая сіла носіт вас по лєсу. Куда єдєтє?

– Туди їдемо, де вас нема! – грубо відповів Наливайко.

Москалі ближче присунулись до подорожніх.

– Поговорі мнє!

Але Наливайко вже сам схаменувся, зрозумівши, що так балакати з десятком озброєних їздців серед ночі та ще в лісі не годиться, і через те значно м’якше сказав:

– Ідемо до себе на винницю.

– А на тєлєгє кто?

– На якій телезі?

– Телезі, телезі… Тарабарщина… Ну, на возу, что – нє поні-маєш?

– Син та дочка.

– А слєпого с поводирьом нє відалі? Когда виєхалі із города?

– Ще завидна… А сліпого з поводатирем не бачили. Бачив якогось старця з хлопцем, так старець зовсім не сліпий.

«Нащо тато так кажуть, – подумав Дорош, – сказали б, що не бачили, та й годі».

– Так, так… – сказав москаль, – так он совсєм нє слєпой?

– Де там сліпий! Ми тільки з города, а він стоїть, на річку дивиться. А що, каже, як перейти цю греблю, чи дійдеш до Панасів-ки? – Дійдеш, кажу. Так він уперед чимчикує, а хлопець за ним ледве встигає. Де там сліпий!

Їздці згуртувалися ближче один до одного і пошепки забалакали враз.

– Нє врьот лі? – долетів до Дорошевого вуха скептичний голос одного з москалів.

– Каби врал, сказал би, что нє відєл, – відповів інший.

– Так ти говоріш, на Панасовку пашол слєпой?

– Який сліпий? Він не сліпий.

– Ну тот… старік с мальчіком?

– Старець? А хто його знає. Питав дорогу на Панасівку, а куди пішов – не знаю.

– Ну, ладно… Поворачівай назад, рєбята!

Москалі повернули коней і поскакали назад.

«Добре підвіз москаля батько, – подумав Дорош, – я б так не збрехав».

Подорожні прислухалися, поки зовсім не затихло кінське тупотіння.

– Цоб! – гукнув на воли Наливайко.

«А як же запорожець? Чом його не підождати?» – подумав Дорош. Він підвівся й прислухався. Раптом спереду на дорозі спалахнув вогник. Коли на хвилинку він блимнув удруге, Дорош побачив вусате обличчя запорожця, що стояв серед дороги й запалював люльку. Дорош почув легенький запах тютюну, зарився в сіно і трохи згодом заснув.

V. НА ВИННИЦІ

Винниия Наливайка. – Купання. – Вепр. – Бровко. – Балачки про Хмельниччину. – Козак Жменя. – Подорожній. – Оповідання подорожнього про турецьку неволю. – Вудкарі. – Знову москаль у соболевій шапці

Коли Дорош прокинувся, був уже ранок. Мажа стала серед невеликої лісової галявини. Випряжені воли стояли коло корита і їли барду. Під грушею, що стояла край галявини, курився вогник, а над вогником, на двох кілках міцно вбитих у землю, на перечці висів казан. Коло казан навколішках стояла Галя і, нахилившись, роздмухувала вогонь. Біляве волосся впало їй на чоло, обличчя почервоніло з натуги. Вона була дуже гарна в цю хвилину, а Дорош, як і всі брати, не помічав краси сестри. На другому краю галявини стояла соснова брусована винниця, де були чани та діжки, а коло неї рублена комора і хата для винників, що мешкали тут. Сонце ще не вийшло з-за лісу, і на галявині лежала ранкова сутінь. Уся галявина заросла бур’янами та споришем, бо де оселилася людина, обов’язково за нею з’являлись бур’яни та спориш, нищили всі трави, що росли тут досі, і розташовувались, наче дома. Під хатою на ряднах, вкрившись свитками, спало чоловіка п’ять робітників з винниці.

З лісу вийшов запорожець з оберемком хмизу на плечах. Він підійшов до багаття й скинув оберемок на землю. Вуси його знову були чорні, як дьоготь, і сьогодні б ніхто не пізнав у цьому молодці вчорашнього діда. Він трохи постояв коло Галі, дивлячись, як вона намагалася роздмухати вогонь, а потім сказав:

– Давай, дівчино, я розпалю. Це діло знайоме більше козакові.

Він ліг на живіт, і за кілька хвилин багаття весело запалало на галявині.

Батька й бакаляра не було коло винниці, але Дорош добре знав, де вони: з лісу один за одним загуркотіли постріли з рушниць.

– Ач, палять, – сказав запорожець, – наче Кизикирмен беруть.

Він підвівся і обличчя його було червоне, як і той вогонь, що він щойно роздмухував.

– Прокинувся? – спитав він Дороша, що підвівся на мажі. – Ходімо купатися; я тобі покажу, як лежати на воді.

Нема нічого кращого за купання вранці в тихій лісовій річці. Вода здається зеленою, але це від того, що в ній одбилися верхів’я дерев. Кущі ожини позвисали з правого крутого берега річки так, що, підпливши, можна, держачись руками за віти, брати ягоди просто ротом. А в заводі, що була вже осяяна сонцем, розкинуло своє широке листя біле й жовте латаття. По листях, наче по землі, бігала якась маненька пташка.

Коли Дорош та запорожець підійшли до піщаного берега, дві дикі кози, зайшовши по коліна в річку, пили воду. Побачивши людей, вони дременули набік і зникли в лісі.

Дорош, влізши у річку, боявся, чи не забув він, як плавати, але страх його був марний: хто раз навчився плавати, той не забуде до самої смерти. Запорожець ліг на воду, витягнув ноги й склав руки на грудях. Хлопець штовхнув його, і він поплив, як колода. Але лежати на воді так і не навчився Дорош. Коли він лягав, як запорожець, на воду, ноги його мимоволі йшли долу і йому доводилося підсобляти собі руками, щоб вдержатися на воді. Зате він навчився добре пірнати і, пірнаючи, нарвав цілий пучок білого жовтого латаття для Галі.

Коли вони повернулися до винниці, на галявині вже клекотів казан, а Наливайко та пан бакаляр за допомогою винників смалили убитого підсвинка-вепра. Галя розіслала на траві під грушею рядно і ставила пляшки з горілкою, чарки й ложки для