Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
Знову посвітлішало, темрява відійшла від узголов'я, і він уже знає: зараз почнуть снуватися над ним червоні нитки, потім потеплішає, — бо це одне нерозривно зв'язане з другим. Тільки отой біль розпирає потріскану голову, і вона не витримає — скільки ж можна їй терпіти! — розлетиться на шматки…
Голубінь, голубінь! А на ній снуються золоті павуки, натягують пряжу аж до самого неба. І нема пряжі — обірвалась. А море перехитується над ним, таке привітне, відрадне… Та це ж небо, зорі.
— Небо, зорі, — шепчуть розтріскані сухі уста, шепче розум, усе тіло.
— Прокинувся, Григорію? А я вже думав — дуба даси. «Що таке?» — не може зрозуміти, і щось знайоме чується йому. Він може б збагнув, що воно таке, але знову чорна куля нависає над ним.
— Це я, — хрипить із неї.
«Ще такого не було», — іде в небуття, але перед цим кріпне надія, що швидко він випливе з нього, скине з себе надокучливу темінь.
Нарешті прокидається од нестерпучого холоду. Здається, все тіло начинене грудками колючого льоду; місцями він розмерзається і стуленими потоками розриває напівмертві жили. Опираючись затерплими неслухняними руками в землю, Григорій хоче підвестись і не може.
— Вчись, вчись, парубче, ходити. Воно на старість пригодиться, — чує веселий голос. Над ним схиляється, звужуючи радісні очі, Петро Федоренко.
— Це т-ти, Петтре? — заїкаючись, насилу ворушить язиком і з острахом прислухається, не пізнаючи свого одерев'янілого голосу. Щелепи його, здається, позростались, і ними ніяк не можна поворухнути.
— Д-де ми?
— Їздили по безплатній командировці на той світ і знов повернулись на землю, бо не з святими жити, а фашистів бити нам випадає, — сміється Федоренко і по-змовницькому підморгує Григорієві.
Григорій був контужений і поранений в ногу. Федоренко тільки легко контужений.
— Діла наші не з веселих. Залишились далеко від своїх на землі, захопленій німцем. Та живі будемо — не помремо, — додав круте слівце. — Зараз нам треба переселитись на хутір. Вночі одна тітка приїде за нами.
— Якка тітка? — недовірливо поглянув на друга.
— Справжня людина. Мати, — споважнів Федоренко. — Ну, тримайсь за мене і поповземо трохи далі, бо вже сили моєї нема, кишки вивертуються від тяжкого духу.
Вночі, поскрипуючи, під'їхала підвода, і друзі, умостившись на сіні, поїхали на хутір до колгоспниці Мотрі Іванівні квенок, матері двох червоноармійців. Доки доїхали до її двору, Григорій зовсім розклеївся, і довелося його, як в'ялену рибу, на руках нести до хати.
— Горенько наше, — зітхала огрядна молодиця. — Може десь і мої так діточки пропадають.
— Не може такого бути, — безапеляційно доводив Федоренко. — У такої матері діти будуть живими і здоровими. — І уникав глибокого, з іскорками надії, погляду літньої жінки; чим він більше міг утішити її, та й неясну провину чув за собою, неначе був винен, що й досі ковалі кували в його голові.
Війна стороною обминула закинутий у лісі понад Бугом хутір, що всього мав п'ять дворів. Тільки двічі заскочили сюди німці; діловито кинулись за наполоханими свиньми, набили на ставку свійських качок та й подалися у безвість.
І хоч далеко закинутий хутір від битого шляху, і хоч не підім'яла його війна, — життя і тут неначе зупинилось. Ота настороженість, що кожної хвилини може виповзти столапе нещастя, повисла над кожною головою. Засинаючи, люди не знали, що принесе їм ця ніч, наступний день. І тільки біля криниці можна було почути розмову двох-трьох молодиць, знову ж таки про війну, про своїх чоловіків, синів.
Перші дні Петро, завоювавши симпатії всіх хуторян, допомагав Мотрі Іванівні поратись по господарству. Хоч і гуділа ще голова, проте ходив косити ячмінь, овес, що засіяла хазяйновита вдова в лісництві; навіть узявся рвати коноплі. Та Мотря Іванівна його зразу ж прогнала з города:
— Не знає, де плоскінь, а де матірка. І переводить коноплі підряд.
Але скоро засумував, робити почав неохоче, часто ходив у ліси та на шосе. Зрідка заглядав і до рибалки Володимира Івановича Коваля, невеличкого проворного дідка з клинцюватою бородою і сивою, підстриженою кружком головою. Тоді рибалка кидався до шафи і печі, з охотою частував рідкого гостя.
— За здравіє нашого воїнства, — наливав першу чарку Володимир Іванович. — Нехай скоріше воно розгромить усі гнізда фашистського мракобісся, словом, германський імперіалізм і його всяких прихвоснів, таких, як дуче, щоб їх навіки розлучило.
— Нехай скоріше повернуться наші брати, — тремтів голос Федоренка від туги, пристрасного бажання скоріше побачити своїх і напливу думок. Іноді йому здавалось, що вся його душа витягується і от-от обірветься. Тільки вперта надія та оте жартівливе слово рятували від гнітючих приступів печалі. Хоч як було тяжко, а на людях умів розважити горе, заспокоїти інших і себе.
— За здравіє нашого краю, нашої Батьківщини. Нападали на нас німецькі пси-рицарі, дістали льодове побоїще. Напали бонапартисти — тут і кості лишили. Почали воювати гітлерівці — і довоюються, повір мені, до повного краху, капітуляції і контрибуції.
За третьою чаркою він уже забував вставляти у розмову трудні слівця, які старанно колись виловлював з газет і книжок; починав журитись за синами або розповідати про своє життя, часом хватаючи десь через міру.
— Ех, життя чортове настало. Вночі прокинешся, вийдеш у сіни і дослухаєшся: чи тихо на хуторі, а потім уже просуваєш голову у двері, повір мені, наче пацюк з борошна. Машина десь проклята загурчить — і ти без пам'яті і духу летиш ховатись у ліс. А дорогою підеш, то і шкура труситься на тобі. Пташка заспіває, а ти з осторогою оглядаєшся. Пий, Петре.
А колись, як злетяться мої сини, піду я з ними в село — всю вулицю загороджу — хай любуються, яких соколів старий Коваль викохав. Де вони тепер? — розламує пальцями жарену рибу.
— Героями вернуться до вас.
— Хлопці бойові, нічого долю гнівити… То як ти, Петре, на той світ по безплатній командировці їздив? — усміхаючись, запитував, і Федоренко серйозно починав розповідати.
— Билися ми з фашистами, аж поки нас не підважив снаряд. Одірвався я і Григорій од землі та й летимо на небо. Ну, бог побачив нас і давай гукати святого Юрія! Такий гадмидер підняв, що і в раю, і в пеклі чути. Прилетів Юрій на білому коні, з списом у руці і автоматом за плечима, оглянув нас і каже: «Поки мені не треба таких вояків — ідіть собі, хлопці, на землю і бийте фашистів, бо інакше не бачити вам раю вовіки віків. Погано ж будете бити німця, кипітимете в смолі вовіки віків». Я тоді і кажу
