Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
Допитують в лісі біля машини і через кілька хвилин ведуть у село.
Посеред великого плацу, за колючим дротом, густо набито людей. Дулом гвинтівки вштовхують у вузький прохід, і Созінов, ледве не наступаючи на ноги полоненим, змішується з мовчазним сонним натовпом. За огорожею ліниво ходять вартові, окутані сірим туманом; недалеко розходяться в усі світи широкі дороги, та доступ до них заказано поржавілим колючим дротом.
«Да, невеселі твої діла, Михайле, — подумав, огидливо збираючи зморшки біля носу. І тепер почув, як холодна дрож ривками почала перехитувати ним. — Іще тебе бракувало», — закусив похолоділі губи і опустився на землю біля нерухомого воїна у великих стоптаних черевиках, на які насунулись розмотані обмотки.
Усе тіло безвладно тряслося і стягувалось холодними обручами. Задихався.
Мороз крутив пальці, здавалось, ніби зашпари зайшли.
— Ти що? Падучою болієш? — підповз і швидко схопив його ноги невеличкий гнучкий червоноармієць в довгій потертій шинелі.
— Пусти. Малярія мучить, — стомлено відповів, злісно і болюче примружуючи очі.
— Он воно що, — випустив його червоноармієць і обережно накрив шинелею. — Тут у нас один сержант затрепетав був, так німець зразу ж його на місці докінчив. У них боліти не можна. Тільки ти подалі відсунься від мертвого. Аж головою товчеш його.
— Де мертвий? — підвівся на лікті.
— Біля тебе лежить, — показав на червоноармійця в стоптаних черевиках. — Учора ввечері переставився. Коли б раніше — роздягнули б догола. У них нічого не пропадає — навіть сподники знімають в долині смерті. Народ культурний, — злісно сплюнув.
Созінов іще чує повільний голос, напружуючи до болю пам'ять, схоплює ще окремі слова, але вже не може зрозуміти, про що йде мова. Гарячі хвилі заливають голову, все тіло, і він віддаляється від раптово потеплілої землі, неначе відпливає кудись…
Стомлений, знесилений, змучений, прокидається опівдні, знов-таки від пострілів. А може то здалося? Бо тепер ті вибухи і в снах ввижалися, не давали відпочити людині. Та ні. В повітрі пахне перепаленим порохом, недалеко за дротом клацає затвор.
— В дітей, стерво, стріляє. Культурний народ.
Знову чує повільний голос; бачить, як по городах розсипалися білоголові і чорноголові хлоп'ячі постаті. Один зачепився ногою за огудиння (блиснув на сонці жовтий восковий гарбуз) і простягся в картоплищі. А через деякий час знову почалась та сама небезпечна гра: з-за хат, з городів, вулиць просочувалась дітвора з відстовбурченими кишенями, пазухами; хлопчаки вловлювали хвильку, коли ліниве око вартового пірнало в якісь згадки чи видіння, і кидали за огорожу окрайці хліба, яблука, моркву і стрімголов утікали подалі від колючого дроту.
Змучені, оброслі, почорнілі полонені накидались на ту убогу харч, жадібно впивались у неї, припадаючи до землі. Та багато кому вже було не до їжі — тільки одні запалі страшні очі з каламутними голодними тінями світилися з глибоких ям. І Созінов з острахом одвертав свій погляд від тих страдних вогників, які, туманячись, уже губили і тоненьку лінію обрію, і масиви землі.
Ні, він не буде ждати такої смерті. Хай його куля наздожене на дроті, перепинить на дорозі, але він буде тікати, і то негайно тікати, щоб не ослабнути, не охлянути, як ті сердяги, яких вже не радує ні сонце, ні життя.
Він пильно слідкує то за одним, то за другим вартовим, вибираючи більшу «шляпу».
«Ага, от цей підходящий», — переповзає на другий бік табору, що тут відділяється дорогою і тином від зважнілого города. Сутулий пристаркуватий німець, клішняючи вигнутими ногами, байдуже і втомлено підіймає важкими чобітьми кудлатий пил. Тоненьким голосом щось замугикав під ніс, ще більше нагинаючи голову донизу.
«Такий поки схопить гвинтівку, зажене патрона — можна перескочити в город. Як же з-під дроту виповзти?» — Довго сновигає по табору, поки не знаходить заржавілий віконний прогонич. — «Погана, погана зброя, та де ж кращої взяти?» — і осміхається в душі, пригадавши приказку Тура: «Сякий-такий Пантелій, а все-таки веселій… Де ти тепер, друже?»
І відгонить настирливі думки, що окреслюють безкровне, з загостреним носом обличчя побратима.
«Ні, не такий ти, брате. Ще побачу тебе».
Та знову марево розстеляє сірий кинджал дороги, біля якої лежить командир, а кров його яскраво червонить зелену траву та бузкові косарики.
«Як розігралися нерви після приступу», — до болю стискає прогонич в руці і пильно слідкує за сутулим вартовим, вивчаючи кожен його рух…
Сонце вже наближалося до далекої зубцюватої смуги лісу, коли на саму середину табору викотився парокінний віз, навантажений гарбузами. Старий вусатий машталір з переляканими і страдними очима зупинив коні; до воза підійшов німець-охоронник, схопив гарбуза і вдарив ним по колінах полоненого. Вдарив і розреготався, аж перехиляючись назад. Знову підійшов до драбиняка — і недоспілий гарбуз розколовся на голові другого полоненого Заливаючись сміхом, фашист бив полонених жовтими, білими і рябими опуками, до яких тягнулися голодні руки; вони розривали на шматки гарбузи і підносили ці брудні шмагки до скривавлених уст Та й таких щасливих, кому попадався шматок волокнистого гарбуза, було небагато…
Добре, що туманна ніч, добре, що на варту заступив той самий сутулий німець.
Тупим прогоничем Созінов копирсає суху землю, грудочку за грудочкою віддирає пазурами і відгортає вбік. Потім, спітнілий, відповзає назад, і прогоничем починає орудувати невеликий червоноармієць, що прикривав його шинелею.
Скільки пройшло часу — він не може сказати; серце товкло і товкло груди, що вони аж набрякли од болю.
Ніколи так не хотілося жити, як тепер. Він руками зломив би фашиста, коли б той перепинив його на дорозі. Тільки при згадці, що німець зупинить його, сила з диким гулом, як прибутня вода, розпирала все тіло. Кожну кісточку, кожну жилку він відчував у собі, як колись, у спортивних змаганнях. Ні, він у це твердо вірив, що людина може зробитися велетнем, може стати і ганчіркою. Не цураючись усього людського, розуміючи і горе, і сум, він нікому, і в першу чергу собі, не міг би простити того розслаблення, що розм'якшує волю і силу.
І він був готовий до нових боїв і випробувань, бо був солдатом і сином своєї землі.
Наближався світанок. Такий, як тисячі світанків, і не такий. Бо ж невідомо, чи стріне він, Созінов, наступний день, чи погляне очима у незмірну глибочінь дня, чи почує ніжний приторк передосінньої землі і золотого сонця, чи відчує серцем якусь зміну в безкраїх світах, чи збагатиться, хай гірким, а таки досвідом, хай нелегкою, а таки думою, а не байдужою порожнявою.
— Готово, товаришу лейтенанте. Хто перший полізе?
— Як ти хочеш?
— Я за вами.
«Проторені стежки
