Українська література » Сучасна проза » Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Читаємо онлайн Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
правилах, — засміявся капітан.

Сніженко полегшено перевів подих: значить, щось таки перепаде.

— Старшина Кузнецов! — гукнув капітан.

— Старшина Кузнецов! — пішло по колоні. Незабаром до обочини підбіг білявий вилицюватий боєць. Нижній пружок його пілотки темнів од поту.

— Товаришу капітане, старшина Кузнецов за вашим наказом з'явився! — уміло козиряє і хвацько пристукує закаблуками.

— Поділися мінами з партизанами.

— Мало їх у нас, товаришу капітане, — незадоволено витягується обличчя Кузнецова, і Сніженко в німому проханні не спускає очей з командира.

— Я знаю. Поділись по-братському.

— Це наполовину? — жахається старшина.

— Наполовину.

— Слухаюсь, товаришу капітане! — В голосі проривається явне незадоволення.

Сніженкові чогось здається, що Кузнецов неодмінно поскупиться, тому й пропонує свою допомогу старшині.

— Ходімо, — буркоче той, і вони через якусь хвилину починають на ходу розвантажувати віз.

Чорні, як черепахи, протитанкові міни зразу ж піднімають настрій начальникові штабу. Вивантажує їх з любов'ю, промовляючи ніжні слова. Кузнецов спочатку дивується, потім сміється і добріє.

— Бери! Грабуй! — в пориві щедроти він дає начальникові штабу три зайві протитанкові міни. — Закладемо їх зараз? — по-змовницькому підморгує білою, надломленою посередині бровою.

— Закладемо, — в тон відповідає зворушений Сніженко і кличе до себе підривників. Вони старанно викопують ямки, а старшина закладає, уміло опоряджує і маскує міни. За кожним його впевненим рухом, ніби зачаровані, затаївши подих, слідкують партизани.

— Товаришок, а на твоїх мінах підривалися фашисти? — таємничим шепотом запитує старшину молодий підривник Вадим Перепелюк.

— Підривалися. Я легкий на руку, — відповідає, не кидаючи роботи.

— То і на цих підірвуться? — довірливо питає Перепелюк.

— Неодмінно, — серйозно і пошепки запевняє Кузнецов. — Летітимуть, як з пушки.

— Вваак! — імітує вибух міни молодий підривник, і обличчя партизанів прояснюються.

— Противно ж вони крякають.

— Це дивлячись коли, — не погоджується старшина.

Його думка не доходить до партизанів.

— Прийомо-здаточні документи в порядку! — легко піднімається з землі Кузнецов, сердечно тисне руку Сніженкові і кидається наздоганяти колону. Партизани проводжають його вдячними очима.

— Разом посадили капусту, — з задоволенням крутить цигарку Перепелюк. — Передали нам вахту, значить — і місто, і села, і ліси, і орну землю. А кому будемо ми передавати?

— Народові, — коротко відповідає Генадій Новиков, не спускаючи погляду з міцної постаті старшини. Все рідше і рідше з'являється вона поміж деревами і незабаром зливається з чорноліссям.

Командир загону залишає біля замінованого поля на всякий випадок двох розвідників і хоче відвести загін у ліси.

— Може побудемо трохи тут? — зупиняє його Новиков. — Зовсім добре було б, щоб фашисти напоролися на міни. А вони, фашисти, неодмінно повинні з'явитися.

— Гаразд, почекаємо, — згоджується Недремний, виставляє дозорців, а загін розташовує в гущавині обабіч дороги. На Сніженка знову нападає приступ скупості.

— Три міни закопали. Хватило б і двох, — говорить наче сам до себе і непомітно стежить за командиром та комісаром.

— Жалієш, Вікторе Івановичу? — сміється Недремний.

Я ж не начальник боєпостачання, щоб не жаліти.

— Не скупися, Вікторе Івановичу. Коли на цих мінах щось підірветься — вони велику бойову роль відіграють для цого загону, — Новиков заспокоює Сніженка.

— Тільки це й спиняє мене.

Повільно, сумовито сочиться час. Здається, сонце навіки застигло в полинялому, полатаному білими хмарами небі, відається, небо те й робить, що розкружляє противне деренчання одутлих, з павучими хрестами самольотів. І раптом земля озивається неясним гулом. Новиков щільно прикладає вухо. до присушеної трави. Ніколи таким хвилюванням не наростав гул автомашини.

«А може наші?» — аж у холод кинуло.

З-за дерев з'являється розвідник…

— Їдуть! — повідомляє Недремний.

— Хто?

— Дві п'ятитонки з фашистами.

— З фашистами, — зашипіло навколо.

Партизани ще раз перевіряють зброю. Хтось із нетерплячих виривається вперед, але його повертає назад слово командира.

Гул наростає. Він озивається в долинці і в серці. Щось замерехтіло, і на дорозі з'являються землисті трьохосьові машини. Тепер у рев моторів вплітаються автоматні черги — фашисти, приклавши автомати до животів, навмання поливають свинцем мовчазний ліс.

І враз вибух, огонь, розпухла темінь, неймовірні крики, скрегіт тормозів, дружне «ура» і суміш пострілів.

Новиков не пам'ятає, як він кидається за рослим солдатом і з усього розмаху б'є прикладом рушниці по голові. Фашист падає в один бік, а його автомат — в другий. Хтось біжить до зброї.

— Не чіпай!

— Це ж я для вас, товаришу комісаре! У мене є. Роздобув.

— Все одно не чіпай.

— І не буду…

— Таки вислизнула жменька.

— Краще рисаків поперли…

— Генадію Павловичу, з перемогою! — підбігає Сніженко.

— А ти міни шкодував!

— Моя залишилася, — і усмішка самозадоволення грає на тонких устах начальника штабу.

— Ніколи, братці, не думав, що міни можуть грати! — захоплено пояснює комусь Перепелюк. — То так противно грюкали…

— А це кларнетами обізвалися? — дивується голос другого підривника. — Іще й краще.

— Правду старшина говорив.

Новикову хочеться підбігти, обняти всіх підривників… І найтяжчу годину життя освітлюють, огрівають немеркнучі просвітки.

XVІІ

Через кілька днів після вступу німців у село з поліцаями прибув Карпо Варчук.

— Навоювався? — розгладжуючи для поцілунку чорні, уже посолені сивиною вуса, задоволеним усміхом стрів його Сафрон.

— За совєти навоювався. А тепер за свою сорочку треба подумати.

— Ти б краще за шкуру свою думав. Погане, виходить, діло, — похмурнів старий.

— Чому? — здивовано поглянув на батька.

— Чому, чому! Залізяку на пузяку, — ткнув пальцем на автомат, — надокучить прикладати. Ще добре, коли б так обійшлося, а то покладеш голову десь, що й ворон кості не знайде.

— Чого це ви, батьку, по живому за упокой правите?

— Знаю чого. Бач, Ліфер Созоненко дурний, дурний, а хитрий — розумніший за тебе викрутився: вернувся додому і вже рознюхує, чи не можна якоїсь комерції відкрити.

— Так то природний спекулянт, а ми за самостійну соборну Україну і індивідуальну землю стоїмо.

— Ат, покинь мені про Химині кури торочити. І в своїх місцях при батькові тобі хватило б самогону, землі та баб. Знаю твою вдачу.

— Ну, ну, так уже й знаєте, — примирливо посміхнувся Карпо: «Старого дідька не проведеш ніякими ідеями, зразу в корінь дивиться».

— Що, воювати будеш?

— Ні, думаю в поліцію піти.

— Це другий вопрос, — повеселішав Сафрон. З городу прибігла мати, потім прийшли родичі і кілька в опереткових жупанах, з нагаями націоналістів. Почалася метушня, перебивчаста розмова, перепити — увесь той безлад, що буває при несподіваних зустрічах і п'янках.

Батько і старий Созоненко сіли поруч на одній колоді, простоволосі і сутулі.

«Неначе коршаки», — не втримавсь від насмішкуватого порівняння Карпо, повертаючись із саду з начальником районної допоміжної української поліції Омеляном Крупяком.: За ці дні надокучив йому балакучий начальник, як парена редька. Своїми широкими планами він просто замучив Карпа. Молодий Варчук на своє служіння в поліції дивився просто, ясно: тепер настав його час пожити.

Відгуки про книгу Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: