Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Може повернете жінці корову?

— Ні, не мошна. Вона великій Германії потрібна.

— Увесь світ вам потрібний, та не з'їсте! — і Хмаравтовк голову офіцера в стіну, аж закривавлена глина обвалилась. Потім він сказав молодиці, що їй треба робити, попрощався зі своєю жінкою, почепив на груди георгіївські хрести, завів машину — і подався в ліс. Як він не розбився — диво: крутилася машина вулицями прямо як звір. Тільки й науки шоферської було в діда, що придивлявся, як його менший син їздив на полуторці…

Зранку небо обступили хмари, закипали брудночорним місивом. Зашумів, застугонів Великий шлях, а потім раптом затих, наче припав вухом до землі, прислухаючись до грому. А далі буря круто вдарила курним валом. Загупав яблуками сад, вистеляючи землю плодами і ламаючи гілля.

Шляхом пролетіло кілька автомашин, протитанкових гармат на кінному ходу, знову одна за одною проскочило кілька машин, і на дорозі, біля вигону, піднялися прошиті вогнями стовпи землі.

— Фашисти вповзли! — звідкись прибіг задиханий та блідий Андрій.

— Фашисти? — заточилась Югина і, низько нагинаючи голову, неслухняними ногами пішла до ями.

Під обвислим небом промчало дорогою кілька рябих забруднених мотоциклів; звиваючись, почали розповзатися вуличками; а потім загуділи машини, набиті сірозеленими настовбурченими постатями. Над селом останні просвітки затягувалися хмарами.

Незабаром у їхній двір в'їхала легкова машина. Шофер знайшов всю сім'ю в ямі і повів Югину до хати.

— Господине, приготуй поїсти панові офіцеру, — показав на високого худого німця, подзьобаного сірим ластовинням.

Молодиця застигла біля одвірка, не зводячи широкого погляду з твердоокого, по-пташиному кощавого обличчя.

Офіцер гордовито посміхнувся, зацікавлено нишпорячи очима по стінах. Потім скинув чоботи і щось зашкваркотів до неї, тикаючи пальцем в розіпрілі смердючі ноги.

— Пан офіцер каже, щоб ти йому ноги вимила теплою водою, — шанобливо промовив шофер і поморщив носа.

— А не діжде він! — сльози образи, безсилля і злоби облили молодицю, і вона вибігла в садок, а далі городами, припадаючи до високої кукурудзи, подалася на леваду.

Позад неї заахкали постріли.

XVІ

Найтяжчі хвилини в житті.

Так, це були найтяжчі хвилини в житті Генадія Новикова. Дев'ять днів німці всіма силами ломили і корчували немудру лінію оборони, яку на ходу спорудили вчорашні донбасівські шахтарі, прямо з маршу втягуючись у бій. Спочатку це була навіть не лінія оборони, а покривлена в'язь наспіх викопаних незамаскованих окопів і щілин. На неї розмашисте і щільно ринула ворожа мотопіхота. Ринула, заметалась у власній плутанині трасуючих куль і відкотилася, залишаючи на полі бруднозелені купини убитих та безпомічні мотоцикли, які, сліпо описавши круг чи дугу, неприродно скручувались і здригаючись, верещали незаглушеними моторами.

За мотопіхотою посунули танки.

На допомогу шахтарям вчасно підоспів артилерійський дивізіон, командир якого вже на практиці успішно показав, що може зробити взаємодія артилерії й піхоти.

Кілька танків, стріляючи з гармат, таки прорвалися до окопів, круто розвернулися, щоб випрасувати їх. З щілин полетіли пляшки з сумішшю КС. Жалібно задзвеніло скло по броні, і найближчі машини викинули над собою мерехтливі полотнища вогню.

Останні танки ще розвернулись на тридцять градусів і, петляючи, метнулися назад. Поперед них, на синьому тлі смеркання, почали виростати чорні алеї здибленої землі.

Після цього бою зміцніла сила бійців, зміцніла і лінія оборони. Тепер щоранку над нею почав уїдливо, з старечим придиханням, бурчати «фокке-вульф». Покружлявши, він ліниво тягнув свою драбину на захід, звідки незабаром напливали одутлі бомбардувальники.

Сьогодні ж над покаліченим полем не з'явився ні «фокке-вульф», ні бомбардувальники. Вночі на переполовинені сили шахтарів кинулася свіжа танкова частина, прикриваючи навалу відбірних померанських стрільців, що з боями пройшли Польщу, Бельгію і Францію. Танки прорвалися і чорними вогнедишними вежами посунули до невеличкого біленького міста — тактичної глибини оборони.

Партизанський загін імені Сталіна залишився в тилу у ворога.

Після останнього донесення втомлених і нахмурених розвідників Генадій Новиков тихо виходить на узлісся. В імлистому вогкому світанні лежить прим'ята, розвержена і мовчазна земля. Над лінією окопів — туманний відпар і незвичний спокій. Але цей спокій тяжчий, ніж гуркіт бою з химерним перехрестям трасуючих куль, з пурпуровими сполохами мін, з фурчанням перегрітих осколків і клубами перемеленої коренистої землі.

Смутний напружений погляд шукає будь-якої ознаки життя, а серце так щемить, як може щеміти тільки раз на віку.

«Нема наших», — виривається зітхання, а зір ще марно відшукує в полі найдорожчі сподівання.

— Пішли, Генадію Павловичу! — Невелика міцна рука Недремного лягає на плече Новикова.

— Пішли, — труснув головою, наче струшуючи тяжкий сон, і командир загону бачить, що золотисті обідки очей комісара стали червоними.

— Гостей непроханих треба сподіватися. Наближається наш перший бій. — Недремний говорить неквапно. Провівши свою юність в боротьбі, він добре знає вагу слова «бій»: воно відриває сміливу людину від найтяжчих переживань, повертає її до строгого кола конкретних обов'язків.

— Мінувати дорогу ще рано? — Новиков насуплює чоло, щоб краще зосередитися.

— Ранувато. Ще можуть десь наші прорватися.

— Коли б то.

Над головою, захекавшись, летять сірі обважнілі «хейнкелі», потім, обганяючи бомбардувальників, прозуділи два «мессери», і їхні поламані тіні замерехтіли по стовбурах дерев.

— Пора на політінформацію, — хмурим поглядом проводить Новиков знахабнілі самольоти.

— Яка тема сьогодні?

— Народна відповідь на промову товариша Сталіна.

— Тема всієї нашої боротьби, — задумливо говорить Недремний, і на його свіжовиголеній щоці ледь помітно ворушиться задавнений шрам.

— Всієї.

— Хороше б було після такої політінформації негайно дати наочний урок ворогам. Сьогодні ж.

— Поєднати теорію з практикою, — спалахнули очі комісара. — Треба щось придумати партизанське. — Враз вираз його обличчя стає спокійнішим: попереду стоять партизани.

Опівдні розвідка загону зустрілася з головними дозорами нашої військової частини, яка вирвалася з оточення. Скоро на лісовій дорозі з'явилась і сама частина. Попереду йшли піхотинці, сапери і кілька пілотів, далі на підводах їхали поранені, а прикривали колону артилеристи, виставивши позаду рябу трофейну гармату.

Партизанський штаб нашвидку познайомився з армійськими командирами.

Молодцюватий капітан з акуратно нашитими гарматами на петлицях, не кваплячись, підійшов до партизанів.

— Загін імені Сталіна?

— Загін імені Сталіна.

— Самоперевіримося? — вийняв з гімнастьорки посвідчення. Уважно переглянув документи Сніженка. — Вахту приймаєте?

— Приймаємо.

— В добрий час. Дивуєтесь? — показав на колону. — Тепер ми стали «загальновійськовою» частиною — приєдналися до нас із різних родів військ. Хлопці бойові! Одне озброєння про щось говорить, — з неприхованим задоволенням глянув на своїх бійців.

Справді, більшість воїнів були озброєні автоматами, радянськими і німецькими, та ручними кулеметами.

Новиков виразно подивився на партизанів.

— В бою добули?

— В бою.

— Міни у вас є? — з надією поглянув Сніженко на капітана.

— Веземо. Небагато.

— Нам би хоч трохи.

— Протитанкових, протипіхотних?

— І тих і інших.

— Вахту приймаєте по всіх