Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
«Йому навіть приємно мучити, бути по сусідству зі смертю», — визначає Созоненко, стежачи за виразом обличчя коменданта.
— Пане лейтенанте, просимо до себе на обід, — низько поклонився, і рудий обважнілий чуб його відлип від пітного лоба.
— А це список неблагонадійних, — вийняв з кишені Варчук учетверо складений, перев'язаний стьожкою аркуш паперу.
— Гут, гут, — весело закивав головою комендант, і вони не зрозуміли, чим він був задоволений: чи запрошенням на обід, чи списком, чи тим і другим.
XVІІІ
— Ой, горе моє! Як ви не побоялися? У нас німці кругом стоять!
— Ну, на вашому кутку їх нема. Цілий день слідкував за селом. Як вас звати, величати?
— Марта Сафронівна.
— От і добре, Марто Сафронівно. Руку мені доведеться підлікувати у вас. Не побоїтесь прийняти?
— Чого там боятися? Та який із мене лікар. По-бабському тільки зможу.
— Давайте по-бабському. Все одно війна. Шептати почнете? Як воно: біг пес через овес, нічого не вадило псові,нічого не вадило й вівсові, — усміхнувся, пригадуючи жарт Тура.
— Горе моє, вони ще й сміються, — розмотує Марта почорнілий бинт, потім краї рани змазує йодом, а саму рану промиває горілкою. Далі прикладає мазь, зварену з зубчастого столітника.
Прокинулась Ніна, шістнадцятилітня русява дівчина з сміливими обрисами похуділого обличчя, увійшла тітка Дарка, і всі скупчились біля лейтенанта, міркуючи, де б його найкраще переховати та як загоїти рану.
Вирішили, що найліпше перебути йому деякий час на горищі, а потім видно буде. Повечерявши, Созінов обережно поліз на горище і заснув чутким сном.
Третьої ночі, на здивовання всіх, сказав:
— Спасибі за ласку. Живим буду — віддячу. Всього доброго вам, дорогі, — зупинив погляд на сумовитому обличчі Ніни.
— Куди ж ви такі? — похитала головою Марта.
— До свого війська пробиватись.
— Так рана ж…
— У більшовиків рани загоюються на ходу.
— Хай вам щастить, — в пошані склала руки на грудях.
— Де не будете, а до нас після війни заїдьте, — промовила і зашарілась Ніна.
— Неодмінно прибуду, — поцілувався зі всіма і вийшов надвір, зберігаючи в серці образ жінки і дівчини.
— Я вас за село проведу, — Марта накинула хустку на плечі і обережно пересікла Великий шлях. Городами повела лейтенанта на царину.
Під великими зорями лежать мовчазні, неначе кладовище, села. Зрідка де, як висохлі кістки мерця, застукає автомат, розітнеться ніч криком чи стогоном, задзвенить кованими чужинськими чобітьми і стихне, неначе навіки. На обрії підводяться тихі прямі вогні, то одинокі, як зорі, то ціле море розіллється, і вітер донесе тривожне ревіння худоби, а голосу людського не чути. І дзвони німують, тільки гармати здалеку гримлять, шматують груди матері-землі, трупом, неначе снопами, устеляють незібрані прикляклі поля…
А на світанку у вівсах так тужливо когось присипали своїм мелодійним «спать підем, спать підем» куцохвості перепілки, що мимоволі заплющувались очі, тільки натомлені думи та серце довго не засинали, охоплюючи всіма чуттями незмірне життя. Хай притьмарилось воно, хай почорніло, як Дніпро в негоду, хай на смак стало солоним, гірким, але воно владно кликало жити, і не тою травицею, що гнеться від найменшого подиху вітру, і не скрипучою вербою, а гордим воїном, що не побоїться очима з самим сонцем зустрінутись.
Прекрасне здоров'я мав лейтенант. І рана його швидко загоювалась. В усякій скруті вмів утішити себе, розвіяти важкі думки немеркнучими надіями. Веселими допитливими очима завжди додивлявся до людей і чув, як серце його збагачувалось щодень. А думи ставали ширшими, охоплюючи собою не вузький клаптик землі, а світи…
Тепер кожної ночі прямував манівцями на схід зі своїм єдиним товаришем — наганом; вбирав у себе страждання людей і сам чорнів од ваги того лиха, що половинило людей, закипало пожежами, тужило важкими, мов камінь, сльозами…
Одного дня зустрівся в лісі з двома червоноармійцями, що, попавши в оточення, уже встигли побувати і вирватися з кошари, як називали вони концентраційний табір.
— Що ж тепер думаєте робити, хлопці?
— Що? — задумливо поглянув на нього неквапний, низькорослий Юрій Навроцький. Дрібні землисті риси його невеликого обличчя були донестями втомлені і донестями уперті. Карі, блискучі, з синюватими білками очі (це коли зводились угору чорні, неначе з примороженими світлішими кінчиками вії) перекочували смугу мерехтливих іскор. — Земля своя, місцевість знайома, люди добрі, а ліс широкий — хватить де сховатись і де фашиста пригостити.
«Хлопець бойовий, але невже носить хреста?.. Такий молодий, і характеру наче не м'якого», — з неприхованою цікавістю кілька разів поглянув на блакитну, потемнілу від поту крайку, що обвилась навколо жилавої шиї воїна.
— Зброї тільки нема, — нахмуривсь Григор'ян.
— Почнемо здобувати. Сьогодні ж, — заспокоїв Созінов. — Пішли, хлопці, на полювання.
На узліссі знайшли довгий шматок телефонного дроту і вийшли на шосе, облямоване з двох боків шпалерами молодого розімлілого лісу. Лейтенант невисоко над землею прив'язав до дерева кабель, а другий кінець, перетягнувши через шосе в глибінь лісу, віддав Навроцькому.
Швидко густів літній вечір. Мовчазний ліс поволі підводив угору чорну чашу назустріч темносиній, і тільки на заході їх розділяла вузька смуга червоного золота. По шосе промчало кілька машин, і пил довго не влягався в сухому спокійному повітрі. Знову проїхало авто, і трохи згодом, даючи перебої, задеренчав мотоцикл. Созінов ближче кинувсь до шосе, тримаючи в руці наган, а Григор'ян побіг до Навроцького. На повному ходу мчить триколісний мотоцикл, холодно світячи чорним отвором автомата. І враз високий німець вилітає з сідла, боком падає на крупчастий камінь. І хриплий вигук «хак!» довго не стихає в чутливих сутінках. Потім лунає одинокий постріл; глухо і настирливо б'ється мотоцикл переднім колесом у рові, чадячи невеликим струмком перегару…
— Розжились на господарство! — Навроцький тріумфуюче підносить вгору автомат і витягає з кабіни довгі касети з набоями та невеликі, в зелених сорочках, з довжелезними ручками гранати.
* * *
Заснули на невеликій, освітленій сонцем галявині, що з усіх боків заросла чагарником. Вартував Навроцький. Походив трохи по лісу, дослухаючись до безконечних шерехів листу й трави, помахом руки сполохав вивірку, що, неначе глечик, примостилась до срібнокорої берези, позіхнув.
«Який тут дідько нас відшукає. Гущавінь яка. Не до нас тепер німцям», — приліг до землі.
І не спам'ятався, як зразу ж його перевтомлене тіло загойдали лісові шуми,