Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Гаразд, сину.

І хлопець гостро подивився на батька: чи не пробилась десь ласкавою насмішкою, примруженим усміхом якась рисочка на його чолі, бо ж батько нерідко зверхньо потакував йому. Це Андрія образило б навіть в годину прощання. І зразу ж відлягла настороженість, тривога: батько зрозумів його.

— Гляди ж, Андрію, ти тепер голова у домі. Не прогав життя свого, нашої родини.

— Добре, тату. — Тричі, як з дорослим, поцілувався батько з сином і хльоснув коні батогом, щоб скоріше заглушити нестримний біль.

Проїхавши з гони, обернувся. На дорозі непорушне стояла чорна невеличка постать. До неї наближався мерехтливий тривожний багрець переплавленого небосхилу. Цей багрець уже розповзався не по небу, а по тілу Дмитра; висушуючи кров, наливав лютим болем та ненавистю обважніле серце і кожну прожилку.

Це горіла його земля.

Великий життєвий шлях в тяжкій крутизні піднімався перед ним. Руками, очима, розумом охоплював цей шлях, бо на ньому він, Дмитро, буде порядкувати.

Ні одно полохливе, ні одно половинчасте, ні одно обережне зітхання не ворухнулось в хмурих думках, які тягнулися до наступних днів боротьби. За свою Батьківщину в нього вистачить сили увійти в огонь, мовчазним каменем і гордим воїном згоріти в ньому. Ще його руки і пожнуть, і покосять в криваві жнива.

До останнього подиху він буде нищити нечисть, що ступила на землю його батьків і дітей. Не схибне око, не затремтить рука, не здригнеться серце.

І дивно, що тепер, віддаляючись од села, від людської течії, він не чув себе самотнім. Із ним поруч стояли найкращі його вчителі і друзі, його невелика сім'я і його велика рідня. Бачив у боях і Маркова, і Кошового, і Мірошниченка, і Кушніра, і Очерета; не віддалявся, а наближався до них, — сподіваннями і відчуттями нової роботи, що завтра її робитиме. Без клятви клявся усім найдорожчим, що мав і матиме в житті: він не зміліє в ту годину, коли міліють ріки, він не стане скорботним мостом над висохлим мертвим руслом.

І для чого б йому, Дмитрові, було життя, для чого б йому була немеркнуча краса рідної землі і неба, коли б він хоч на хвилину забувся, що його дороги, живі і болючі, лежать тут, на тривожнім привіллі, що він є часткою своєї Вітчизни!

Насторожено тривожно гудуть ліси. Чорнолісся зведеною банею прикриває темноблакитну ріку, тремтить поодинокими зорями, немов сльозами.

Раптом коні сполохались чогось, шарпнулися вбік і, задираючи високо голови, полетіли лісом. Сторожким поглядом побачив якусь постать під деревом. Щось було знайоме й неприємне в тій прищуленій тіні.

«Неначе Созоненко», — стукнула здогадка.

І в ту ж хвилину злісно ахнув, прикусивши нижню губу. Заднє колесо з розгону наскочило на пень, звело наниз воза і так брязнулось в землю, що все тіло занило в Дмитра, наче хто всередині провів терпугом. Кріпко, до болю в м'язах, натягнув віжки і знову виїхав на дорогу, сторожко вдивляючись у темряву. Нестерпно крутила нога. Чув, як рана засочилася теплим струмком. Коли торкнувся рукою до болючого місця, сукровиця обпекла його пальці.

— Приїхав дідькові в зуби, — вилаявся про себе. Поміркувавши, вирішив заїхати на пасіку до Марка Григоровича, перебути трохи в лісі, поки сукровиця не перестане прихиляти його до землі. Доїхав до огорожі і незчувся, як підійшов старий пасічник.

— Це ти, Дмитре?

— Я, діду. Не спиться?

— Ет, хіба тепер заснеш? Безталання наше та й годі. Сидиш, як пень старий. Думаєш та думаєш, аж мозок тобі за череп задіває. Віриш, Дмитре, праве моє слово, що так і чую, як обертається, ворушиться він у голові.

— Соломія ж де?

— Соломія? — схрестив руки на палиці. — Пішла свій інститут доганяти. Хто його зна, чи дожене? Ох, врем'ячко. Чи думали до такого дожити? Тільки на людське життя розпогодилось, аж на тобі гусінь фашистську.

Спираючись на костур, Дмитро ледве дійшов до хати. Вона віяла медом, воском і тими чистими чарами юності, що бувають лише у південних лісах, які стрічають сонце з степу, а спати вкладають його в чебрецеві прогалини.

— Поживеш зі мною, може не так тяжко буде старому. А як що до чого — я тебе в таку схованку впакую, що ніхто не знайде.

— Не про схованку думаю, Марку Григоровичу.

— Знаю, вірю, Дмитре… Це поки кров угамується. Де ж моя маленька теперички в світі?

— Тільки, Марку Григоровичу, щоб нікому-нікому ні слова. Воза ж і коні треба в яру залишити.

— Ніби я не знаю, що робити. Не вчора на світ народився. Я тебе своїми ліками полікую. Куди там твої фершала виспіли.

XV

Село з тривогою, ховаючись у ямах, огородах, в лісах і болотах, прислухалося до тяжкого подиху війни, що вже налягав чорною хмарою на хліборобські оселі і життя. Неначе чума пройшла широкими вулицями — ніде ні живої людини, ні худоби. У вогкій землі знаходили притулок люди, сповнені лихим передчуттям, невгамовним болем.

А чутки проте і в землі знаходили колгоспників, передавалися під гарматний грім і квакання мінометів. Було відомо, що фашисти вже були в Кривому хуторі і на Гавришівці. На Гавришівці вони розташувались обідати, дітям дали по цукерці, а після обіду повиганяли всю худобу і погнали шляхом. Людей не зачепили, тільки побили кількох жінок — ті просили, щоб худобу повернули.

В Кривий хутір до вдовиці Фросини Дерев'янко заїхала машина з офіцером і двома солдатами. Лейтенант зразу ж пішов до хати, а солдати метнулися виводити тільну корову. Кинулася Фросина до корови, обнімаючи і обливаючи її слізьми. Водночас, мов два камені, гупнули по обличчі два кулаки. Захлинаючися від плачу, вибігла жінка з подвір'я. За нею по зачерствілій дорозі потягнулася кривава стрічка. В цей час вулицею проходив дід Хмара, кремезний гордовитий чолов'яга, він сам колись піднімав млинове жорно, а з японської війни приніс двох «Георгіїв». Увійшов дід у хату, підійшов до офіцера, який саме поспішно порався біля шафи, заговорив.

— Не жалій, діду, корови. Ми вам культуру несем, — кинув з-за плеча фашист і засміявся.

— Нехай ваша культура вам, а корова — господині.

— Ні, так не мошна, — похмурнів офіцер, сідаючи за стіл.

— Ага! — вийшов Хмара з хати, як огонь. А фашисти вже в коморі зерно в мішки загрібають. Схилився дід над ними сивою чуприною, схопив одного й другого за шию та як вдарить їх головами, раз і вдруге, так і не писнули вони. Дід у хату, спокійно так, наче нічого і