Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Знаю, Дмитре, тебе… На підпільну роботу не візьмемо — гарячковитий, а в партизанський загін приймем. Там ти себе, думаю, зразу проявиш.

— Спасибі, Іване Васильовичу.

— З Віктором Сніженком, здається, ти добре знайомий?

— Знаю голову Супрунівського колгоспу. Вірний чоловік. Старий член партії.

— Справжній більшовик. Тримай із ним зв'язок. Я попереджу його. Він уже почав нову працю, тяжку і відповідальну… Роботи хватить і тобі.

— Гаразд, Іване Васильовичу, — повеселішав Дмитро. — І найтяжча робота, коли вона межи люди йде, не згинає, а вгору підносить.

— Ну, одужуй скоріше. Всього доброго тобі. Давай попрощаємось, бо хто знає, чи скоро побачимося. — І Дмитро, хвилюючись, міцно цілує солоно-гіркуваті уста Івана Васильовича. — А щодо відрізаної скибки, то дуже невірно думаєш. Пригадай, Дмитре, кобзаря Івана Запорожченка. Він сліпий був, а бачив більше за іншого зрячого. Сліпий партизан! — Це достойний приклад для кожного бійця. Справжня людина ніде і ніколи не стане відрізаною скибкою, бо сміливий шлях і серце її… Може навіть прийдеться тобі і самому на свій розсуд і риск діяти. Так завжди повинен відчувати, що тебе вся радянська земля, наші люди, наша велика партія підтримують. Не почуєш цього — здичавієш, пропадеш. Почуєш — найдеш у непрохідних хащах вірну дорогу, її серце підкаже. Видужуй скоріше, — ще раз повторив і вийшов з кімнати.

ХІІ

Над незвично тихим селом місяць розплескує прозорі потоки; блакитна повінь, здається, розколихує землю, і вона от-от попливе в далечінь, напинаючи темні паруси молодих садів. На фоні неба, наче висічені, різко окреслюються самотні дерева, і Сергій Олексієнко ловить себе на тому, що він і природу сьогодні вже бачить по-іншому — очима розвідника. «Вночі треба спостерігати знизу вгору», — пригадує слова командира партизанського загону Олекси Дмитровича Недремного і, враховуючи особливості темені, прикидає віддаль до великих і дрібних орієнтирів.

На леваді форкнув кінь, згодом до нього підійшов чоловік, на якусь хвилину дві тіні злилися в одну, і вже вершник помчав до шляху.

«Орієнтир номер один експлуатує технічні можливості орієнтира номер два», — усміхнувся Олексієнко.

Покоротшали тіні дерев, над ними, погойдуючись, проповзали обважнілі хмари, плямили зволожену землю.

З хати Горицвіта вийшов Іван Васильович, на подвір'ї попрощався з Югиною та Докією. Спросоння зітхнула хвіртка, і уже Іван Васильович, приминаючи живкий подорожник, підходить до машини.

— Сергію, повний!

— Єсть, повний! До бази?

— До бази.

За селом — пшениці, пшениці. Хвилююча привабність іскристої далини і невпинний строгий рух на шляху, без огнів, без гомону, без пісень. За сірим павуком доріг розпластався протитанковий рів. Швидко, з розмаху наближається ліс, як наближається тільки вночі. Машина в'юнить трав'янистими просіками, розмелює галузки сухостою, обсівається синіми ягодами роси. І раптом:

— Стій!

Дві постаті з рушницями перегородили тісну кривобоку дорогу. Іван Васильович вискакує з кабіни.

— Товариш Новиков тут?

— Тут, наш комісар.

— Машини приїжджали?

— Приїжджали, і Генадій Павлович, хоч скільки було роботи, не пустив їх у ліси — на узліссі розвантажували.

Один партизан веде Івана Васильовича в глибінь лісу. їх ще раз перепиняють, потім на стежці з'являється постать Генадія Павловича Новикова, його смагляве обличчя усіяне краплинами поту, чорний чуб крилом нависає на вперто підібрану брову.

— Чаклують полуночники? — вітається Іван Васильович.

— Чаклуємо і, здається, непогано.

— Побачимо.

— Це як сказати…

— Сумніваєшся? Бачу, хвалитися умієте.

Іван Васильович упевнено йде до того місця, де було закладено додаткову матеріальну базу. Ось і граб, присадкуватий, який, здається, не росте, а вростає в землю: ось і зарість вовчого лика; ось і чарівна завіса беріз, яка зупиняє чорнолісся перед низиною. Але де ж база? Іван Васильович нахиляється, проводить рукою по траві. Навіть грудочок землі нема. За ним пильно стежать очі кількох партизанів господарського взводу.

— Місце бази не змінили?

— Такого розпорядження не було.

— Справді, начаклували, — Іван Васильович ще раз кружляє навколо невеличкої ділянки, зупиняється, безпорадно розводячи руками.

— На коні їду і коня шукаю, — не приховує радості Новиков. — На самій базі грибом стоїш, Іване Васильовичу.

— Ну, от бачиш, а казав — не відшукаю, — виправдовується, і короткий сміх викочується на галявину. Навздогін за ним прямують Новиков і Кошовий.

— Обласне аптекоуправління підводить нас.

— Завтра неодмінно прибудуть медикаменти. Сам Павло Михайлович Савченко розмовляв з управлінцями.

— Він теж на підпільній роботі залишається? — прошепотів Новиков, начеб хтось міг почути.

— Так.

— Багатющий досвід має людина.

— В нього на що не кинь — має досвід.

— Книги б чоловікові писати.

— І що його останнім часом, перед самою війною, зацікавило — це проблема огрівання Сибіру внутрішнім теплом самої землі «Північ більшовики гак укриють велетенськими теплицями, як наш лісостеп укрито лісами».

— Підривники повернулися з міста?

— Прибули.

На дереві спросоння тьохнула пташка, обриваючись з гілки, зашаруділа листям, знову знайшла гніздо і втихомирилась.

— Толу привезли?

— Дуже мало. Сьогодні, Генадію Павловичу, не приїжджай провадити політінформацію. І так роботи в тебе хватає, поки малярія трясе нашого господарника.

— Ні, приїду. Ніч яка… Наче пісня. І на фронт тягне.

— Так і мене тягнуло. А тепер — нова робота, нові турботи Всією душею входиш у неї, і вже так здається, що ти сам її вибирав, як в молодості вибирають життьовий шлях.

— Пізнаю тебе, Іване Васильовичу, — коротко засміявся Новиков. — Дорога ця риса в людині. Підійшли до машини.

— Їхати по азимуту шістдесят градусів? — відділився від дерева Олексієнко.

— Вірно, Сергію.

— Привіт Недремному і Сніженкові.

Машина пішла до місця дислокації партизанського загону. З низини повіяло прохолодою. Збоку обізвалися постріли.

— Близько стріляють.

— Ні, далеченько, Сергію. Луна підманула тебе.

— І це треба врахувати.

Партизанський загін не спав. Штаб схвалив пропозицію Олекси Дмитровича Недремного: щоночі провадити заняття по тактиці партизанської боротьби. Швидкість марші, потайність зосередження, несподіваність нападу, особливості нічної взаємодії, зв'язку, стрільби, орієнтування, — все це розроблялося за строго продуманим і схваленим райкомом планом та ущільненим розписом. Найтяжчими для партизанів були перші ночі навчання: і командир загону Недремний, і начальник штабу Сніженко нікому не давали угріти місця на слизькій від роси траві.

Спочатку машину оточують снайпери. Вони щойно закінчили заняття по стрільбі. Потім підходять Недремний і Сергієнко.

— Як учоба, Олексо Дмитровичу?

— Втягуємося.

— Котра зараз година? — запитує Іван Васильович мовчазного снайпера, у якого на грудях висить карабін.

— У мене годинника нема.

— Визначайте по місяцю.

— Не точно?

— Краще точно, — всміхається Іван Васильович. Снайпер прикидає віддаль повнолицого місяця від землі.

— Повинно б, Іване Васильовичу, на пів четвертої натягнути.

— Рівно три години, — дивиться на годинник Сергій Олексієнко.

Розмовляючи, Іван Васильович обходить табір, придивляється до кожної дрібниці, начеб він вперше прибув сюди.

В затінку блищать цятки цигарок, низом стелиться гомін.

— Петре,