Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Не чіпайте їх, вони сьогодні дуже нервенні, — з уїдливою покорою промовив Прокіп Денисенко.

Наливаючись злістю, підвівся на лікті Варивон, охопивши рукою автомат:

— Гляди, щоб я цим рогачем твою розумну душу не потривожив. Думаєш, ховаюсь, як ти, по затишних місцях. Знаю, яка в тебе чортова думка. До баби захотілося!

Карпо потягнув Прокопа, що вже починав блідніти, за руку, і вони, стиха розмовляючи, пішли в кущі ліщини, що розрослися над самою річкою. Тепер Денисенко майже не розлучався з Варчуком, вони весь час про щось шепталися і замовкали, коли підходив хтось із бійців.

— Каїнова пара, — довго не міг заспокоїтися Варивон. — Один у лісах переховувався, а другий злодієм був і злодієм з тюрми повернувся. Нема мені Дмитра на них. — І думки, що перенесли його в своє село, до Василини, рідні, поволі розмивали злість і втихомирили міцним сном.

Атака почалася пополудні, після мінометного обстрілу. Трьома дорогами, що віялом ішли з села, на мотоциклах сипнули фашисти до річки.

Варивон зручно вмостився за великою кам'яною брилою, слідкуючи за середньою дорогою… Підіймаючи чорну куряву, летіли автоматники, з-за жита було видно тільки їхні рухливі приплюснуті каски. Першого зняв короткою чергою на дорозі біля самого лугу. Мотоцикл перевернувся і застрибав по дорозі, підкидаючи і опускаючи велику мертву ногу автоматника. Праворуч задудонів «максим» і прочистив дорогу. Та через кілька хвилин спішені німці вистрибнули з жита і вузеньким пружком лугу кинулись до ріки, поливаючи свинцем протилежний берег.

Кілька куль клацнуло біля Варивона, обсипавши його скалками каменю. Нижче припав до землі, а коли підвів голову, з берега в річку, високо підіймаючи зброю, плигали вже автоматники.

Нервуючись, широко повів автоматом — туди й назад — і два фашисти, немов переважуючи, почали падати: один — на луг, другий — в річку. Зразу ж після цього цілий потік свинцю обрушився на його схованку. Обережно почав переповзати вузькою видолинкою на інше місце. Знову вперто задудонів «максим», і кулі зачмокали по мокрому грунті. Коли Варивон виглянув з-за другого каменю, на тому березі, з високо піднятими руками, бігли лужком до жита Денисенко і Варчук. Навіть не повірив зразу.

— Німці обходять нас! — різнув чийсь голос. Шелестіли прострелені кущі. Біля його ніг упав прутик ліщини. Постріли вдарили позаду, і мимоволі для чогось повів плечима. Потім скочив із землі, підвівся на весь зріст і вдарив по втікачах.

— Сукини діти! Зрадники! Запроданці чортові!

Зупинився, похитнувся Прокіп Денисенко і незграбно впав на землю, обличчям униз. Карпо легко скочив уперед і розтанув у високих житах. Варивон сікнув навздогін по невидимій цілі ще раз і оглянувся назад.

Відрізаючи останній шлях відступу, в обхід від поля до Сокіл-гори розірваним ланцюгом бігли німці. На камінній гряді, обливаючись холодним потом, Варивон вистріляв передостанню обойму і, щоб увести ворога в обман, спустився вниз, а потім, круто повернувши, почав вибиратися на Сокіл-гору. Ще жевріла надія, що може врятує зелена гущавина. До того ж позавчора знайшов він випадково печеру, так прикриту каменем, що можна рік крутитися біля неї — і не знайти.

«Коли б до вечора дотягнути, а ніч-мати може порятує».

Та сонце спускалося дуже поволі. Коли він підповзав до знайомого місця і міг вже спокійніше зітхнути, поміж деревами зашваркотіла чужинська мова; не дослухаючись до неї, згинаючись у гри погибелі, обдираючи терном і шипшиною руки, Варивон побіг назад.

«Попався, наче миша в пастку».

Становище було тяжке, але голови не згубив. Він так уявляв усі місця на горі, де можна було б заховатися чоловікові, наче вони були перед ним. В марних шуканнях почав добиратись до річки. У вузькому зарогові, припнутий ланцюгом до густолистого явора, стояв уверх дном дощаний човен; погойдуючи його, вода в'юнилася біля корми невеличкою сосновою гілкою. Спинаючись на носки, Варивон виглянув з-за кущів. На тому березі лежало кілька німців; поруч із ними стояли мотоцикли. Напруженим слухом він уловив гомін з гори і, не вагаючись, підбіг до дерева, охопив його руками і поліз угору. Незабаром листя заховало його. Впершися спиною — в стовбур, до болю в руках стискав автомат.

«Якщо помітив хтось, тут від смерті не відкрутишся», — тоскно прислухався до кожного звуку. Ввижалось, що зараз затукають кулі по дереву.

Проте, замість свинцевого перестуку, почув джеркотання — видно, німці спускались з гори. Кілька камінчиків покотилося схилом і два чи три шубовснули в заводь. Гітлерівці, гомонячи, наближались до нього.

«Помітили, гади. Ну, живцем не візьмете…»

Пальці, здається, не м'ясом, а кістьми вплелись в автомат.

«Але чому вони йому нічого не кричать?»

Знову схлипнуло кілька камінчиків, затріщав орішник, і ланцюжок напівзігнутих німців підійшов до явора; оглянулися навколо і важко почали розміщуватися на березі, біля човна. Наче постріл, черкнув сірник, повіяло поганеньким димком.

У Варивона до краю загострився слух, зір, нюх, і ноги почали так дерев'яніти, начеб їх втиснули в мурашникові купини.

Зайшло сонце, і на яворі заремствувало листя.

Втомлені чужинці довго хлюпалися біля річки, потім піднялися і, ліниво розмовляючи, пішли понад берегом.

Варивон, слідкуючи за ворогами, почав люто розминати набряклі ноги. Не зліз, а скотився з дерева і метнувся вперед. Ось перед ним уже заколивався фашистський клубок; один солдат оглянувся назад, і його очі округлилися з жаху. Крик злився із довгою чергою. Раз і вдруге пересік Варивон загарбників, люто вгатив у них усю обойму і поспіхом почав шукати набої. За рікою обізвалися постріли.

«Тепер шукайте вітра в полі», — підійшов до води.

Далеко, охоплюючи половину неба, росла пожежа, і вітер доносив притишену стрілянину. У села за рікою не вщухав жіночий крик. Він підводився високо-високо, на неймовірно різких нотах обривався і знову розростався, страшний і болючий, як важка свіжа рана.

«Яка там, сердешна, побивається», — охопив голову руками. Тільки тепер його нерви не витримали, Варивон почув неприємний і гарячий біль в сухих очах.

«За що ти страждаєш, мій краю? За що горять твої села, ридають жінки, чому твою землю трупом застилає чужинець? Може й моя Василина, мої діти завтра так заголосять, як за річкою ця невідома жінка… Буду живий — буду тебе бити, фашисте, без жалю і милосердя. Це тільки початок мого рахунку».

Знаючи, що гітлерівці вночі не нападуть, почав неквапно вибиратися на Сокіл-гору, шукаючи в заростях безпечнішого і теплішого місця. Ще кілька днів тому він помітив: на Сокіл-горі є «печі», де