Українська література » Сучасна проза » Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Читаємо онлайн Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
шкода для нього? — раптом прояснився табунщик. — Хай його смерть навіки скосить.

— Ну, от я й кажу, — прохолола гарячність Олександра Петровича, — щоб і подумати ніхто не посмів, що ворог утримається на нашій землі. Мій старший синок, який в Ленінграді вчився, вірно з армії написав: «Ми — це історія, а фашизм — прикрий епізод».

— Олександре Петровичу, що воно таке — епізод?

— Епізод? — задумався чоловік, вертячи плетеним батогом. — Епізод — це все одно, що жаба, яка хотіла порівнятися з волом, роздулася, поки не репнула.

Старші табунщики вислухали це визначення з діловитою серйозністю, а підлітки аж тупцювали на місці, ледве стримуючись, щоб не розреготатися.

Увечері Іван Тимофійович, обходячи з Олександром Петровичем розташування своїх нічліжан, мимохідь вловив шматок розмови:

— Хороша вода в степовій криниці?

— Свіжа, міцна.

— А епізоди там є?

— Репнули. Черга за Гітлером.

І дзвінкий сміх покотився в чутливій темряві.

— Найшли час реготатись, — ніяковіючи, промовив Олександр Петрович.

Під зоряним небом, розкручуючи гул, обважніло пролетіли бомбардувальники.

— Наші, — повідомив Іван Тимофійович.

— Наші, зразу видно, — погодився Олександр Петрович. — Звук у них людський. Чуєш: перепілка западьпадьомкала. А коли фашистські стервятники летять, прислухаюсь — птиця не співає. Ягнятка підбиваються. Перепочинок би дати якийсь.

— Не можна, Олександре Петровичу.

— Не можна. Сам знаю, — аж зітхнув і підійшов до воза, де клубочками лежали підбиті, з закривавленими ніжками ягнята.

Тільки перші смуги світанку заворушились на сході, а вже Іван Тимофійович підіймав у дорогу зморених людей.

Тяжко підводилася худоба, жалібно мекали ягнята, уперто насторожувалися барани, і їхні закручені, різьблені роги мерехтіли зернами свіжої роси…

І знову тягнулися без краю золоті простори, і знову перегойдувалася земля, тяжко стогнучи серединою. Іноді між хлібами піднімався насип залізниці. В дві протилежні сторони розходилися ешелони.

Бійці і мирні люди довго махали табунщикам, і це маяння рідних рук хвилювало до сліз.

— Заводи пішли на схід, — задоволене відмічав Олександр Петрович, коли зеленими смугами пролітали замасковані платформи з верстатами. — Сам Сталін посилає їх на схід.

— Скоро їхня сила на заході обізветься.

— Обізветься, Іване Тимофійовичу. Мій старший синок, що в Ленінграді вчився… — і Олександр Петрович, дивуючись собі, іноді говорив зайве слово.

Іван Тимофійович розумів старого: тривожився він, хотілося частіше згадати сина. Тому іноді Бондар і сам що-небудь говорив Олександру Петровичу про старшого…

Підходили до ріки.

Ще зранку було відомо, що старий міст розбитий, а через понтонний не було надії швидко перейти на той берег. Вирішили перебиратися вплав. Підбиту ж худобу, вівці та вози мали переправити невеличким паромом, на якому орудував, увесь у пасмах сивини, зосереджений неквапний дід. Без картуза, в розстебнутій сорочці, він, як скульптура, гордовито відхилявся назад біля линви, і паром, співаючи, хвилями розрізав воду.

Незабаром закипіла вода: невеличкі острови табунів попливли на той берег. Позад них трималися молоді табунщики.

Несподівано з ревінням на лузі заколивалися чорні тіні Юнкерси-88, мерехтячи брудним жовтим підбоєм стервятників, пронеслися над долиною. Пуголовиці бомб, вислизаючи з люків, збільшуючись в очах, розрізали погожий день, розкришували його противним наростаючим вищанням. Загриміла ріка, викорчовуючи обкипілі водограї; вони пухирями забилися біля парому.

Старий паромщик презирливо покосився і знов міцно відхилився назад. Його вибіленим волоссям грався прирічковий Вітрець.

І враз Іван Тимофійович з жахом побачив, як зникло те місце, де був паром. Через хвильку на збуреній воді заколивалися шматки розщепленого дерева. Для чогось, начеб він міг когось врятувати, кинувся вперед, а гаряча супротивна хвиля жбурнула його назад, роз'єднала з Підіпригорою.

— Іване Тимофійовичу! Іване… Іваночку! — не своїм голосом крикнув закривавлений Олександр Петрович, кидаючися в пелену неосілої землі…

Тепле, покалічене свинцем коріння трав і пил осідали йому на плечі і зморшкувате чоло.

Перший, кого він побачив, був Захар Побережний, знатний хлібороб, бригадир четвертої бригади. В сорочці-вишиванці він лежав на прозорій отаві, підтікаючи кров'ю. На спокійні, широко розплющені очі його впало кілька зернин землі…

Ввечері Іван Тимофійович прийшов до пам'яті. Повернувся — і все тіло налилося млосним болем. Хтось тепло дихнув на нього. В темряві двома цятками засвітилися янтарнозеленаві очиці. Скульчене ягня, пригрівшися біля людини, пильно дивилося на неї, і Іван Тимофійович усе згадав, що сталося вдень.

— Іване Тимофійовичу, Іване, ожив? — тремтить слабий голос Олександра Петровича. — Ох, хоч трохи від серця одлягло.

Над ним нахиляється велика забинтована голова.

— Табуни пройшли?

— Пройшли… А от нам довелося залишитися.

— Куди їдемо?

— Додому. В село. Інакше не можна…

Х

Не одна є на Поділлі Сокіл-гора. Зеленим морем підіймаються вони поміж яруг і горбовин, покриті гайками чорноклену, дубняка, зарощів дикого дерну. По кремнистих схилах токують і срібляться в'юнкі струмки, і вода в них як сльоза.

Колись ледаще панство околишніх сіл тільки й пило воду з цих струмків — на вазі виважувало, в якому джерелі мала найменшу вагу рідина, і ту споживали. Устим Кармелюк заказав поміщицтву дороги на красуні-гори; там з'явились повстанці, і в глибоких просторах ночей похоронними свічками запалали панські маєтки. Приходили на Сокіл-гору замучені кріпаки і розлітались з Кармелюком по всьому Поділлю, несучи помсту і смерть лиходіям. Ще й досі передаються легенди, що в печерах якоїсь Сокіл-гори лежать і сини, і скарби Кармелюка.

Біля однієї з таких гір, що обривисто спадала до невеликої річки з покрученими берегами, і довелося захищати рідну Батьківщину сержанту енського стрілкового полку Варивону Очерету.

У першій сутичці з німцями хазяйновитий Варивон зразу прикинув, що куди краще орудувати автоматом, аніж гвинтівкою, і сам попросився піти за «язиком».

До операції він готувався по-господарськи, пильно вивчаючи ворожий передній край. Вночі горбатились, крутішали, мінялись його контури, але це вже не могло обманути ока Варивона. На фоні небокраю тінями іноді ворушились чорні силуети, вони, як нечисті душі, раптово провалювались у землю або розпливалися в противному мертвотному світлі вгвинчених в небо «ліхтарів».

«Язика», здоровенного, обм'яклого фашиста, Варивон вирвав прямо з спостережного пункту, волоком перетягнув його через вбитого вартового і, не пригинаючись, побіг до своєї частини. «Язик» попався сержантові не стільки говіркий, як важкий — пудів на шість. І всю дорогу, обливаючись потом, лаяв його в думках Варивон самими що не є останніми словами. «І ч, як від'ївся на дармовому харчуванні. Такий свинячий кендюх усе твоє ліричне серце підірве», — перекидав з одного плеча на друге «свинячого кендюха», який тільки зрідка охкав, очевидно, не зовсім зручно почуваючи себе в могутніх руках солдата…

— Ну, що? Приніс німця, чи без пам'яті дряпав? — Карпо Варчук поганеньким смішком зустрів Очерета, коли той повернувся з штабу.

— Пішов ти під три чорти і далі, — раптом розсердився Варивон, кидаючи

Відгуки про книгу Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: