Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
— Так що ж, будеш, Петро, ворогів бити, чи вже відвоювався? І тільки з дідом самогон питимеш до кінця війни?
— Ні, діду, ненадовго вам напарником буду.
— Куди ж думаєш? До своєї баби? Чи може тут у прийми пристанеш до кого?
— Знаю, до кого в прийми пристати. Хай тільки товариш поправиться.
— А коли знаєш, до кого в прийми приставати, — багатозначно підморгнув, — за твоє здоров'я. Тоді й до діда заходь, він тобі рибки свіжої наловить… Дороги ж я всі у лісах знаю — може пригодиться дідова пам'ять.
— Спасибі.
— Спасибі — не відбудеш. Ти їж. Линки свіженькі — вдосвіта притаскав. Було ж колись у нас біля острова всякої риби — човном не проїдеш. Так і затирає тебе. Вдариш веслом — і випливає тобі лин, як порося. Закинеш бредень — аж нутро обривається тобі. Зразу віз наловиш.
— І в нас було риби колись, — продовжує в тон Федоренко. — Одного року до того її розплодилось, до того загатила ріку, що з одного берега на другий по риб'ячих хребтах переходили.
— Бач, — насуплюється Володимир Іванович і довго нічого не говорить, незадоволення, що спіймали його на зайвому слові. Повертаючись до клуні, Петро незмінне питав:
— Григорію, ти вже скоро своїми копитами будеш чапати? Бо у мене від такого життя небавом на душі мох виросте і жаби заведуться.
— Уже чапаю потроху. В голові шумить.
— Може чарку вип'єш?
— Обійдемося без неї.
— А скоро ти свою бороду збриєш?
— Коли ти собі язика підріжеш.
— Ну, і не брий. Мені навіть підручніше — скоріш на мене яка молодичка кивне, ніж на тебе, старого дідугана…
— Щось дістав у лісах?
— Дещицю знайшов. А як побачив самотню нашу, радянську, гармату — вір, душа перевернулася. Аж сльози на очі набігли. Як сирота на сироту дивився на неї…
Ще, в напівзабутті, Федоренко чує сердечний біль, що так тривожить його цими днями, чує глибоке обридливе незадоволення і неспокій.
«Так і думаєш з дідом самогон пити до кінця війни».
Ох, і дід. В саму ціль влучив. Ні, він більше не може чекати, хай Григорій одужує, а він хоч місцевість добре вивчить, по лісах іще полазить.
Уся клуня пахне свіжим лісовим сіном; крізь прогнилий стріп видно шматок неба, неначе щойно вимитого весняною водою. Чорнобородий, постарілий Григорій, напіврозплющивши уста, спокійно лежить в продовгуватій западині. Глибока борозенка, врізавшись у лоб, спустилась до самого перенісся, а від брів до неї навскіс тягнуться іще дві, мілкіших.
Петро тихо скочив із засторонка.
— Куди так рано? — з дійницею йде до корови Мотря Іванівна. Ранішній сон свіжить її засмаглі прив'ядаючі щоки.
— Думаю в ліс пройтися. Як припізнюсь — не турбуйтесь. У лісі Петро з глибокого тайника, що віє передосінньою прохолодою, дістає обмотаний плащпалаткою автомат, втискає диск; гострим недовірливим поглядом обводить чорнолісся. І раптом полегшало, подобріло на серці воїна. Він оглядав цей дивний закуток з гордовитими дубами, широколистими округлими кленами, співучими липами, неначе ніколи не бачив лісу. Пожадливими, затяжними ковтками пив настій і напитись не міг, а думки несли його на легких крилах у ті години, що більше не вернуться до нас, тільки спомином повіє од них, як дівоча хустина у хвилину прощання.
І захотілось дотягнутись до далекого міста, де покинув він, пристаркуватий парубок, балакун і романтик, насмішкувату чорняву дівчину, що мало його з розуму не звела, поки не сказала отих кількох завітних слів. І пригадалось дитинство, коли він із батьком, старим лісорубом, гонив міцно скручені ужвою плоти по Десні і Дніпру.
— На велику ріку випливаємо, сину, — завжди скидав шапку, коли світлі хвилі Десни браталися з темними дніпровими. І вмираючи в дзвінкій сосновій хаті, батько заповів йому:
— На велику ріку випливай, сину. Рід наш чесний, роботящий не оскверни. В тому й сила людини, коли совість у неї чиста, не осквернена.
І він так ясно побачив перед собою свого батька, що навіть здалося — вітер торкнувся його сивої, гордовито посадженої на широких плечах голови.
«Може легше було батькам говорити про широкі ріки, бо й мірило в них було вужче, бо й життя раніше не такими складними і різнобійними шляхами йшло. Та нелегко і їм було воювати, заробляти обкипілі кров'ю хрести і за Цусіму, і за першу імперіалістичну. І невже він не дотягнеться до своєї ріки, хай не бурхливої та повноводої, одначе вірної і чистої?» — думає, міцніше стискаючи зброю.
Шумить чорнолісся, стишує його кроки та не може стишити стукіт серця.
Ще далеко від дороги він чує, як у лісовий гул вплітається інший, сердитий, буркітливий. Сірим луком вигинається шосе, а по ньому пролітають мотоцикли, танки, машини, і все чужинське, і все таке, що тільки засмучує око, затискає душу тугою і злобою.
Як довго, до одуріння, тягнеться день. Уже кілька разів хотів ударити по одиноких мотоциклістах, але невистачило сміливості застрочити серед білого дня на битім шляху.
«Життя побережи раз, то воно тебе побереже сім раз», — заспокоював і виправдовував себе переінакшеною приказкою і дивився на шлях до різкого болю в очах.
Надвечір почало затихати шосе, а коли на дерева налягла темінь, Петро ближче підповз до кювету.
Підіймаючи море пилу, тяжко проїхало кілька семитонних машин, а потім з-за повороту вискочила самітня легкова.
Прицілився і незчувся, коли затріщав автомат, тільки тіло так затремтіло, неначе всіма кісточками перелічувало кожен постріл.
Машина на мить зупинилась, потім очманіло крутнулась вскочила в кювет і перекинулась, крутячи колесами. Треба було б кинутись до неї, захопити що потрібні, але Петро мчить а ліс, біжить, біжить, для чогось петляючи поміж деревами. Тепер він ясно відчуває, наскільки важче боротись
