Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Пройшовши кілька кілометрів, уже може спокійніше поміркувати і навіть поглузувати з себе:

«Це зветься марафонський біг або дряп без зупину. Проте на перший раз і це добре».

Біля хутора він уже зовсім оживає і, ввалюючись в клуню, зі сміхом хвалиться Григорієві.

— Як вдарю я з автомата раз, як вдарю я два — німці з машин, і хто куди, як руді миші. Прямо тобі марафонський біг влаштували або дряп без зупинки.

— Щасливий ти, — позаздрив Григорій.

— Ну, щастя такого на нас обох з головою хватить, — великодушно розщедрився. — Скоро вдвох підемо. Веселіше буде. Через тиждень вночі товариші вирушили лісами до шосе. Не встигли вони зручно примоститися між деревами, як з туману забурчав мотор і загорлали п'яні голоси. Засапаний грузовик, збільшуючись в очах, виклублювався з вогкого мороку. Григорій перший ударив по кузові. Ще мить грубий відгомін пісні висів над стогоном і стих, роздертий дикими криками. З набитої машини, топчучи вбитих і поранених, почали вивалюватись солдати. І коли шосе зашипіло блискавицями трасуючих куль, Федоренко та Шевчик швидко спустилися в улоговину, побігли до хутора.

— Як марафонський біг? — одхекуючись, радісно запитав Федоренко і здивувався, що не побачив просвітлення в товариша.

— Не подобається, — насупився Григорій.

— Тіло обм'якло, болить? — сказав з співчуттям.

— Не тіло — душа ниє. Чого це ми повинні тікати, а не вороги наші? Хочу, щоб одно слово «партизан» кидало їх у лихоманку, змивало краску з лиця, щоб не співали, а стогнали і трусились, їдучи дорогами.

— Багато зажадав ти за один раз.

— Багато чи мало — не знаю, а в зайця не раз доведеться позичати ніг, якщо будемо тільки вдвох воювати.

— Тепер і один у полі воїн.

— Згоден. А коли нас буде сотня, дві, три — ми будемо свої права диктувати цілим підрозділам, нав'язувати їм бої на маршах, винищувати гарнізони, рвати комунікації, трощи в зародкові їхню державну машину… Та тоді стільки буде роботи, що дух захопить.

— У мене вже захоплює, Григорію, — сказав із здивованням Федоренко. — Я думав, слухаючи про твою сім'ю, що сумирніший ти, гладенький, а ти колючий, наче йорж.

— Ти сім'ю не мішай з іншими справами. Вона й тепер мені в очах стоїть. І поки не провідаю її — не заспокоюся. А бити ворогів нам треба силою.

— Де набрати її? На хуторі не нашкрябаєш.

— У села треба йти, через хуторян зв'язки налагоджувати з певними людьми, що позалишалися тут, підпільників шукати, з окруженцями знайомитися. Тут нам і Мотря Іванівна, і старий Коваль допоможуть. Є хтось і з їхньої рідні в селі… Народ як порох, лише іскри треба.

— Будемо кресати її, — міцно обняв Федоренко товариша і, коли той скривився від болю, додав: — Ну, прямо ти так покращав… наче дівчина став.

— Не завидую тій дівчині, яку ці руки приголублять, — потер плече Григорій.

XX

Радість перемоги над каральною експедицією потьмарилася тяжкими донесеннями: в районі почалися арешти підпільних працівників. Тепер біля управ рясніше заряботіли оголошення гебітскомісара і урядового радника, де кожне до огиди покалічене, неписьменне речення було незмінно начинено словом «розстріл». Поліцаям за виявлення запідозрених осіб і явочних квартир щедро видавалися марки, зерно, гас і сіль.

Отруйний міцелій державної таємної поліції під різними личинами намагався пробратися до серцевини підпілля і піднімав над землею не гриби-поганки, а шибениці. Агенти гестапо насамперед накинулися на прилісові села, провокуючи найбільш довірливих і найбільш безпечних щодо конспірації підпільників. Не оминули вони й хати Мороза.

Рудоголовий, веселої вдачі Панас Карпович саме обідав зі своєю нахмуреною дружиною. Гризня в сім'ї Морозів почалася в перші дні війни. Варвара Григорівна ладна була їхати на схід хоч з однією душею, а Панас Карпович уперся на своєму:

— Щоб я своє добро фашистові покинув? Та, поки світа, такого не діждешся. Тарас Бульба навіть люльку пошкодував оддати ворогам, хоч і полковником був.

— Тоді спали своє хазяйство, за вітром попелом пусти, — рішуче настоювала жінка.

— Сказилася баба! І язик повернувся таке сказати… Хоч він у тебе ніколи впину не знає, — обурювався Панас Карпович, підіймаючи галас на все подвір'я. — Дадуть нам два вози — з вискоком поїду.

— Може й третього дочекаєшся, — презирливо дивилася на ненависне в ці дні обличчя.

Завзята і говірка Варвара Григорівна не побоялась і на людях осоромити чоловіка:

— Мій Тарас Бульба, видать, спеціального ешелону чекає. Він би навіть вітролом потаскав із собою, бо на сході, каже, люди бур'яном огріваються, а в нього організм не звик до такого життя. От барсук…

Коли переодягнені в лахміття гестапівці зайшли до хати і попросили їсти, Панас Карпович зразу ж заметушився біля печі й мисника, бо жінка тепер так усе метала на стіл, що миски вихлюпували страву, а ложки з тріском розліталися по всій долівці.

Гості їли неохоче. Не сховалося також від допитливого ока хазяїна, що з-під випадково розстебнутої брудної гімнастьорки одного, з полинялим волоссям, заволоки проглянув чистий бузковий шматочок спідньої сорочки.

«Це такі окруженці, що будь здоровий», — догадався Мороз, кружляючи навколо них, щоб іще вихопити якусь деталь. Навіть не поскупився поставити на стіл пляшку з самогоном. Зав'язалася по-селянському обережна, з недомовками, натяками і обхідними ходами розмова. Виявилося, що «окруженці» були з сусіднього району, до війни працювали бригадирами, а тепер дома їх ледве не арештували, от і шукають собі пристановища.

Панас Карпович довірливо похитував головою, підтакував і зрідка вставляв ухильні слівця; Варвару Григорівну ж так розжалобив сумовитий голосок білявого «солдатика», шо й сльоза заблищала на віях. А той ще більше старався, іноді уста його пересмикувалися по-заячому, надаючи обличчю вираз уболівання.

— Навіть з діточками не вспів до ладу попрощатися. Вони ж у мене. як весняний цвіт, біленькі обоє, очиці сині, дивись — не надивишся.

— Таке воно, різне і всяке, — невиразно мимрить Мороз. — Так що ви з рідного села тікаєте?

— Тікаємо, чоловіче добрий.

— Доводилося торік бувати у вашому колгоспі. Дивиліїся, який у вас буйний хміль росте.

— Хміль у нас до неба сягає…

«Як твоя брехня», — продовжує в думці Мороз. Усі сумніви щодо «окруженців» остаточно розвіялись.

— Кажуть, партизани у ваше село навідуються, — обережно випитує білявий.

— Було таке діло. Ніяк нема спокою людям.

Варвара Григорівна злісно блимнула поглядом на чоловіка:

— Чому ж ти на схід не поїхав, коли тобі спокою захотілося?

— А чого це я свої статки мав нізашо-ніпрощо покидати? Що, я їх за один день наживу? Чи може в тебе золоті і срібні гори на Уралі лежать?

— Краще золотих!

— От