Укри. Бойова проза - Богдан Жолдак

— Ну, а що ми можемо?

Звісна річ, атакувати вороже кубло й відбити полонених — це найперша річ, але для такого треба батальйон або й два.

Звісно, Хантер був стомлений, неодіспаний, сила ще не відновилася, однак його почало кидати й він чудово себе вивчив, що в такому підкинутому стані здатен довго і вправно діяти, незважаючи ні на які обставини.

А також знав, що тоді й голова виродить якийсь путящий план, так завжди з ним бувало в безвихідних ситуаціях — часто це просто діяв інстинкт, але, на диво, прокидався холодний глузд, не гірший за інтуїцію.

Його думки постійно наверталися на колишній розбомблений клуб у Блочкуватому, щось там у руїнах було приховане, щось його туди вело, але що? Він ретельно перебирав у пам’яті всі обставини, аж доки наштовхнувся на шмат синьої тканини, припорошеної рудим цегляним пилом.

Так, тоді під завалом вони наштовхнулися на цілий склад самодіяльного реквізиту, й навіть коробку з гримом до якоїсь історичної постановки, що навіть почали сперечатися — це до «Тараса Бульби» чи до «Запорожця за Дунаєм» — найулюбленіших аматорських вистав.

Чому саме цей спогад свердлив голову?

Він почав копатися в бокових відчуттях, асоціаціях і насилу пригадав одну свою уморну думочку, що непогано було б перевдягтися в казачків і наробити десь у їхньому тилу скандалів, тобто вдати наскок на лугандонів і хутко вшитись, а ті вже нехай би розбиралися зі своїми натуральними казачками.

Бо там і без спеціальних провокацій часто виникали гострі сутички зі стріляниною, навіть з артилерійською, — публіка була геть амбітна, і кожен корчив із себе вищу расу, особливо казачки, бо мали «славну історію», чого про деенератів не скажеш, чи й лугандонів, бо їхня дохла історія лише починалася.

Однак вони мали ту перевагу, що діяли на «своїй» землі, а казачки хоч які були козирні, а прибули сюди аж із-за Дону, тому нехай і не «ковирячаться».

Отож найважче було не розкопати з руїни реквізит і костюми, а відіпрати їх, ото була ціла мука.

Бо все було велике, ошатне й довго сохло, що Хантер мало не сказився й вимагав одягатися у мокре:

— На вас і висохне! Якого чорта ждать — наших хлопців там зараз катують, а ви боїтеся сраку підмочить?

Катують, а може, вже й відстрілюють по одному, а може, віддають кадировцям на розваги.

А може, вже вантажать в Росію на дослідження — отам уже ніяких кінців не знайдеш, отам вже ніякий маскарад не поможе, хоч мокрий, хоч сухий.

Особливої мороки завдав реквізит — нагайки, улюблений атрибут казанків, їх довелося заново переплітати.

Хоча перехід фронтової смуги для розвідників завжди велика морока, а робити це в довгих незграбних жупанах і кунтушах — завдання дике.

А надто повзти по-пластунському, особливо крізь бур’яни, особливо крізь реп’яхи.

А вже потім обтруситися, обчиститись — то вже бозна-скільки хлопці вигадали нових матюків.

Лише трохи заспокоїлися, коли взялися до гриму, чепурилися, мазюкалися, клеїлися, тут почалися реготи і підколи.

...Автоохорона витріщилася на них, наче на марсіан — усіляких одяганок було тут бачено, але таких пишних ще ні разу.

Особливо на православному попові — справжнісінька довга чорна ряса з відлогами та вилогами, яких на військових капеланах зроду не побачиш.

Заспокоювало й те, що вони не мали при собі ніякісінької зброї, хіба лише куці нагайки, але яка то зброя?

Знав би хто, що на згині ті мали вплетений тонкий свинцевий кабель, то не так би розслабилися.

— Хто такіє?

— Казакі данскіє, — була відповідь, — вот, прієхалі за вас памірать, радімиє.

Що ж, це було непогано, хоч хтось, хоч якісь, а можна було виставити з них передові пікети.

— Шеф у сєбя? — отут Влад показово витяг папери.

Охорона ретельно розглядала, удаючи, що тямить, — адже тут побували які хочеш посвідчення, яких тобі хочеш взірців.

Зрештою, нехай внутрішня охорона розбирається з цим — бачили тут різних, але таких — ще ні разу.

Якби не надто строкатий маскарад, то кожен охоронець відчув би брак найголовнішої ознаки казанків — відсутність густого горілчаного перегару.

У коридорі вартові встигли подивуватися з «клоунів» раніше, аніж насторожитися, бо попереду урочисто-довготелесого єсаула вибіг карячкуватий холуй у строкатому кунтуші і ляснув себе по чоботі нагайкою:

— На караул! — раптом скомандував до охоронців.

Ті не встигли образитися на таке нечуване нахабство, як зазнали в лоб свинчатками й тихо сповзли в обійми ряжених відвідувачів.

Те саме сталося й з двома здивованими секретарями, яких хутко вклали в передпокої.

— Хто такіє? — підскочив Чума з-за свого командного столу, узрівши на порозі «цирковий» гурт.

— Прєданниє вам пріднєстровскіє вольниє казакі, — почув.

— Аткудава?

Подив його вгамувався незвичайно колоритною вдяганкою прибульців.

— Казаній раз’єзд прібил по согласованому прєдпісанію! — вигукнув Влад, долаючи акцент.

— По какому распісанію? — напружився той пригадати, бо їх надходило й усних, і письмових безліч, не розгребеш.

Проте «єсаул» уже розкрив обійми братнього привітання, але насправді лише аби одвести праву руку з нагайкою для удару.

Однак Чума був тренований і встиг поставити блок, але тут його професіоналізм і зрадив.

Якби бито, скажімо, бейсбольною битою, прикладом чи штиком — то це б спрацювало, але вдвоє складена нагайка згорнулася посередині, обійшовши застережливого ліктя й гухнула по потилиці, враз вибивши з пам’яті.

— Машину, братья, машину! — гурт «клоунів» вибіг, несучи на руках такого самого в довгому жупані, з-під насунутого на ніс башлика стирчали густі козацькі «вуса».

— Што такое? — звели ті зброю, однак казачки на те й