Укри. Бойова проза - Богдан Жолдак
Його схопили швидше, аніж він устиг прокинутись.
Коли його били, він мав лише одну радість, що вчасно позбувся снайперської гвинтівки, бо снайперів ніколи не били — їх убивали одразу; а тут чоловік міг удавати простого солдатика-дизертира, який просто собі заблукав у вирі передислокацій.
А як додати, що Звіробій мав великий тюремний досвід, то його лексика зворухнула в сєпарів щось класово близьке, настав навіть час, коли йому, зі зв’язаними руками й ногами, доручили рубати дрова — ця пантоміма викликала у поневолювачів суто дитячу радість: бач, люди на війні отримали хоч якусь розвагу.
— Бля, клоун! — раділи вони з кожного невдалого удару.
Додати, що Звіробій педалював, вдавався до комікування, а до чого б ще тут вдаватися? Під дулами автоматів, які гадали, що вполювали клоуна, не знаючи, що то вони вполювалися.
Бо з глибокого дитинства він мав один дивний спогад, ще з тих давніх часів, коли й не мріяв, що виросте браконьєром, а підробляв на канікулах у рідному селі їздовим.
Тобто возив конякою на тракторний стан воду й харчі; механізатори були із сусідніх областей, особливо комбайнери, і тому вдавали з себе крутих, отож були причепилися до нього за питну воду й одлупцювали:
— Хочеш, щоб через тебе, щеня, нам шлунки скорчило, ти лінишся, сука, набрати з путнього колодязя?
Ну, можна було їх і зрозуміти: вони бо вкалували цілодобово — жнива таке діло, нерви й так натягнуті, щоб ще якийсь пацан їх тобі смикав.
Однак єдиний висновок він зробив несподівано:
о, шлунки.
Це було як підказка.
Отож він вирішив назбирати дурману, розім’яв бубки й вкинув чимало до консервів з борщовою приправкою.
Розвальцювати кришки, досипати, а потім знову закрутити не становило проблеми для хазяйновитої сільської дитини, але створювало ще й алібі — адже до казанів він і близько не підходив, то які ж можуть бути підозри?
До того ж він, привізши консерви, одразу ж погнав геть, щоправда, завернувши за лісосмугу, заховався споглядати, тобто вдовольнити свою просту дитячу цікавість — а що з того всього вийде, якої сили дрисня?
Ефект стався вражаючий — замість заслабнути на пронос, механізатори хутко вилупили очі й почали повзти. З жахом хлопчина дивився: хто втрапляв у багаття, не відчуваючи вогню, до тих він кидався на допомогу і як міг направляв у інший бік, мотався серед очманілих, здогадавшись скерувати у виярок, а там вони вже щасно «буксували» на місці.
Як вони очуняли й боролися з мігренню, він не знав, бо звільнився з контори й замаскувався аж на хуторі в своєї тітки; словом, спалах народної наркоманії минувся йому безслідно.
...Сепарастам особливо подобалося, коли яка цурка одскакувала вбік і зв’язаний Звіробій дрібно скакав по неї.
— Во, бля, как зайчік скачєт, га-ага!
Хоч би як пильно вони додивлялися, хоч би як пасли його, а вгледіти не здатні, що він встигав щоразу зірвати збоку кілька бубок бур’яну — Донбас бо на дурмани багатий.
Не довго йому дали перепочити:
— Давай, давай, зайчік.
Але він встиг у кишенях розім’яти трунок до того, як його змусили весело скакати до багаття й носити дрівця, добре, що казан був широкий, і за димом ніхто не догледів, як він вкинув туди «приправу».
Коли ті посідали до страви, йому дали нарешті спокій, він сидів і спокійно чекав, почав навіть хвилюватися, чи подіяло зілля.
А Бог його зна, може, воно не дозріло?
А може, сорт не той?
Однак з радістю зазначив, що очі в них почали рости, тобто вилазити, потроху почали вони випускати з рук ложки-казанки й ставати навкарачки, настав жаданий момент, коли всі почали очманіло повзати — спогади його раннього дитинства не пішли їм на користь.
Не знаючи, як довго діє «рецепт», він доскакав до першого штик-ножа, перерізав мотуззя і накинувся, як звір, на консерви, бо надалі ще багато треба було сили. Одною рукою за банку, а іншою хапав за коміри служивих, аби не розповзлися.
...Лейтенант Мічурін з висоти свого зросту перший зачув негаразд за «зєльонкою», бійці теж похапалися за зброю — як звідти, підминаючи деревця й кущі ривком і боком, вискочив на трасу бронетранспортер.
Люк побачив націлені на себе гранатомети й відчинився.
Звідти з’явилися підняті догори руки, потім регіт, а вже далі й сам Звіробій на превеликий подив колег.
Ще більший подив викликав вантаж, котрий, ледь одчинилися дверцята, почав безтямно виповзати: лугандони по-дурному всміхалися й раділи, як їх хутко пакували й штабелювали.
Друзі поливали хлопця водою, терли й благали правди:
— Ну не муч!
— На далекому Тянь-Шані, в горах Тибету, як оповідає легенда, жив собі святий монах із Шао-Ліня, він був святий, бо проповідував ненасильство боєм.
Влад, як і належить інтелектуалові, скривився й плюнув набік з досади, однак не став псувати шоу.
— Та до чого тут Тибет? Де він, а де Донбас?
— Да при тому, що от одного разу їхній монастир оточили банди й почали вимагати викуп, а то гірше буде. І побачили, що виступили проти них не охоронці, а вийшов лише один старий — таємний монах Ншуй-Дун. Він став отак:
«Діти мої, чи знаєте ви про бойову техніку ненасильства боєм?»
Ті сказали, що ніколи не чули такої дурні.
«Зараз почуєте», — уважно отак подивився їм в очі і підняв руки до неба:
«Діти мої, — сказав він до них, —
